Йому не минув ще двадцять перший, а він встиг попрацювати й колійником на залізниці, й водієм швидкої допомоги, й фарбарем машин, і автомеханіком, а до того ще й одружитися з шістнадцятирічною дівчиною.
— Керол. Батько її був священик. Він проти мене чортом дихав. Казав, що я цілковите ніщо. Перешкоджав як тільки міг. Та я за Керол аж гопки скакав. І досі заспокоїтись не можу. Вона чисто мов принцеса. Але ж... троє дітей. Хлопчики. Зарано нам було мати трьох. Може, якби ми не залізли в борги... якби я міг більше заробляти... Я пробував...
Він пробував щастя в азартній грі, почав шахрувати з чеками, красти. 1958 року суд округи Джонсон засудив його на п'ять років тюрми по звинуваченню в квартирній крадіжці. На той час він уже розлучився з Керол і оженився на іншій шістнадцятирічній дівчині.
— Лиха була, як відьма. І вона, і вся їхня родина. Вона взяла розлучення, поки я сидів. Та я й не нарікаю. У серпні я вийшов на волю і вирішив почати нове життя. Влаштувався на роботу в Олейті, жив з батьками, ночував удома. Одне слово, поводився зразково.
— До двадцятого листопада,— мовив Най.
Гікок, як видно, не зрозумів його.
— До того дня, коли ви перестали поводитись зразково й знову взялися до чеків. Чому?
Гікок зітхнув і сказав:
— Про це хоч книжку пиши.— Він попросив у Ная сигарету, прикурив від сірника, якого послужливо підніс йому Черч, і почав розповідати: — Перрі, цебто мій товаришок Перрі Сміт, вийшов достроково ще навесні. А потім, коли й мене випустили, прислав листа. На конверті був штемпель Айдахо. Він питав, чи не забув я про справу, яку ми не раз обмірковували. Про подорож до Мексіки. Ми хотіли поїхати в Акапулько — є там таке,— купити рибальського човна й давати його напрокат туристам.
— Щодо човна,— зауважив Най.— На які гроші ви думали його купити?
— От до цього ж я й веду,— сказав Гікок.— Бачите, Перрі написав мені, що в нього у Форт-Скотті є сестра. І нібито в тої сестри лежать для нього гроші. Кілька тисяч доларів. Нібито ті гроші був винен йому батько за якесь там продане на Алясці майно. То він збирався приїхати по них до Канзасу.
— І на ті гроші ви мали купити човна.
— Атож.
— Але з цього нічого не вийшло.
— Ось як усе було. Перрі приїхав десь через місяць. Я зустрів його на автобусній станції в Канзас-Сіті...
— Коли? — спитав Черч.— В який день?
— У четвер.
— А коли ви поїхали до Форт-Скотта?
— У суботу.
— Тобто чотирнадцятого листопада.
Гікокові очі насторожено спалахнули. Його видимо здивувало, звідки це Черч так точно знає число. Та збуджувати в нього підозру було ще рано, і детектив квапливо спитав:
— О котрій годині ви виїхали?
— Після обіду. Ми трохи опорядили мою машину, а потім зайшли перекусити до кафе "Вест-Сайд". Мабуть, десь близько третьої.
— Близько третьої... Смітова сестра чекала на вас?
— Ні. Розумієте, Перрі загубив її адресу. А телефону в неї не було.
— То як же ви думали знайти її?
— Довідатись на пошті.
— І довідались?
— Перрі ходив. Йому сказали, що вона переїхала. Нібито до Орегону. Але нової адреси не залишила.
— Уявляю собі ваше розчарування. Адже ви сподівались одержати такі великі гроші.
— Ну звісно... Ми ж уже твердо надумали їхати до Мексіки. Інакше я нізащо не поліз би в оту халепу з чеками. Але я сподівався... слухайте, я кажу щиру правду... Я думав, коли ми потрапимо в Мексіку й почнемо заробляти гроші, то я зможу розплатитися. За оті чеки.
Слово взяв Най.
— Стривайте, Діку...— Най невисокий на зріст, гарячкуватий, йому нелегко тримати себе в руках; язик у нього гострий і відвертий.— Я хотів би ще трохи спинитися на вашій поїздці до Форт-Скотта,— обережно почав він.— Коли ви дізналися, що Смітова сестра там уже не живе, як ви вчинили далі?
— Погуляли по місту. Випили пива. Тоді поїхали назад.
— Тобто додому?
— Ні. До Канзас-Сіті. Спинилися в заїзді "Зесто". З'їли по біфштексу. Потім подалися до Вишневого ряду.
Ні Най, ні Черч не знали, що таке Вишневий ряд.
— Ви жартуєте? — здивувався Гікок.— Та його ж з пав кожен канзаський полісмен!
Коли обидва детективи підтвердили свою необізнаність, він пояснив, що це паркова алея, де завжди прогулюються "професіоналки". Тоді додав:
— Але чимало й аматорок. Медсестри, секретарки. Мені там не раз добряче щастило.
— Ну, а того вечора як? Пощастило?
— Не сказав би. Довелося підчепити по звичайній шльондрі.
— Як їх звали?
— Мілдред... А другу, ту, що була з Перрі, здається, Джоан.
— Опишіть їх.
— Мабуть, вони були сестри. Обидві біляві. Пухкенькі... Я не дуже добре пам'ятаю. Ми, розумієте, купили пляшку "Цвіту помаранчі",— це горілка з апельсиновим соком,— і я трохи захмелів. Почастували й дівчат, а тоді повезли їх до "Веселої гавані". Ви, певне, й про "Веселу гавань" не чули?
Ні, вони не чули.
Гікок усміхнувся й знизав плечима.
— Це по дорозі на Блу-Рідж. Вісім миль на південь від Канзас-Сіті. Такий собі мотель з нічним клубом. Платиш десять доларів і дістаєш ключ від окремої хатинки.
Він описав будиночок, у якому вони вчотирьох нібито провели ніч: два широких ліжка, старий рекламний календар на стіні, радіо, що його можна послухати, лише заплативши двадцять п'ять центів... Його спокійна, детальна розповідь вразила Ная — адже хлопець, безперечно, брехав. А що, як ні?.. Чи то від грипу й температури, чи то від раптового сумніву, Ная нараз пройняв холодний піт.
— А вранці ми прокинулися й побачили, що вони обікрали нас і вшились,— провадив далі Гікок.— Ну, з мене вони не дуже поживилися. А от у Перрі забрали гаманця — там було щось сорок чи п'ятдесят доларів.
— Що ж ви зробили?
— А що було робити?
— Могли заявити в поліцію.
— Ха! Заявити в поліцію! Наче ви не знаєте, що достроково звільненим не можна випивати. Ані зустрічатися ні з ким із колишніх...
— Ну гаразд, Діну. Отже, маємо вже неділю. П'ятнадцяте листопада. Розкажіть нам, що ви робили того дня, відколи покинули "Веселу гавань".
— Ми поснідали в придорожній закусочній біля Хеппі-Гілла. Тоді поїхали до Олейта, і я залишив Перрі в готелі, де він спинився. Здається, це було десь близько одинадцятої. Потім поїхав додому й пообідав зі своїми. Як завжди в неділю. Потім дивився телевізор — передавали баскетбол чи, може, футбол. Я страшенно стомився.