Заглибившись у свої думки, Дік навіть не помітив патрульної машини, що, проїхавши повз нього, сповільнила швидкість і зайняла позицію для спостереження. Не помітив нічого й Перрі, що спускався з ганку пошти зі своєю мексіканською коробкою на плечі,— ні самої машини, ні полісменів у ній.
Агенти Осі Пігфорд і Френсіс Маколі добре затямили всі одержані відомості, у тім числі й прикмети чорно-білого "шевроле" зразка 1956 року з канзаським номером Дж — 16212. Від'їжджаючи від пошти, ні Перрі ні Дік і гадки не мали, що за ними вже слідкує поліція. Дік сидів за кермом, Перрі показував дорогу. Так вони поминули п'ять кварталів на північ, повернули ліворуч, тоді праворуч, проїхали ще чверть милі й спинилися перед хирлявою пальмою і побляклою від негоди вивіскою, на якій ледь видніло химерне слово "гель".
— Тут? — запитав Дік.
І саме в ту мить, коли Перрі кивнув головою, поряд спинилася патрульна машина.
*
При розшукному відділі лас-вегаської міської тюрми є дві камери для допитів. Це однакові розміром кімнати, десять на дванадцять футів, з лампами денного світла й обшитими пластиком стінами. В кожній — легкий металевий стіл, такі самі складані стільці, електричне віяло під стелею, замасковані мікрофони й магнітофони, а в дверях — приховане спостережне вічко. У суботу, 2 січня 1960 року, на другу годину дня обидві камери було надано в розпорядження чотирьох канзаських детективів — вони самі обрали цей час для першої зустрічі з Гікоком і Смітом.
Незадовго до призначеної години вся четвірка з КБР — Гарольд Най, Рой Черч, Елвін Дьюї та Кларенс Данц — зібралася в коридорі під дверима камер. У Ная була підвищена температура.
— Почасти від грішу, але головним чином від хвилювання,— розповідав він згодом одному журналістові.— На той час я чекав у Лас-Вегасі вже два дні, бо вилетів першим же літаком, тільки-но ми в Топіці одержали звістку про арешт. Усі інші — Ел, Рой і Кларенс — їхали машиною, і то була пекельна подорож. Через погоду. Новий рік вони зустріли десь у заметеному снігом мотелі в Олбукерку. Ви б побачили їх, коли вони зрештою прибилися до Лас-Вегаса! Збадьорити їх могло тільки віскі та ще добрі новини. А в мене було наготові й те і друге. Акт про передачу заарештованих нам було вже підписано. А головне, ми мали чоботи, обидві пари, і підошви їх — з круглими вічками й з ромбічним рифленням — точно збігалися з фотографіями слідів, знайдених у будинку Клаттерів. Ті чоботи були в коробці з усяким мотлохом, яку двоє друзів забрали з пошти перед самим фіналом. Я ще сказав Елові Дьюї: "А що, якби їх схопили на п'ять хвилин раніше?.."
І все ж наша позиція була досить хитка, бо ніщо не держалося купи. Але, пригадую, коли ми стояли там, у коридорі, мене аж тіпало з гарячки й хвилювання, одначе я вірив в успіх. Та й усі ми вірили. Відчували, що от-от дізнаємося правду. Ми з Черчем мали витягти її з Гікока. А Сміта взяли на себе Ел і Старий, цебто Данц. На той час я ще не бачив заарештованих, тільки оглянув їхні речі й оформив передачу. Гікока вперше побачив тоді, коли його ввели до камери для допитів. Я уявляв його собі більшим. Кремезнішим. Не таким кощавим хирляком. Йому було двадцять вісім, але виглядав він на хлопчика. Худющий — аж боки позападали. Голуба сорочка, штани кольору хакі, білі шкарпетки, чорні черевики... Я подав йому руку. Долоня в нього була сухіша, ніж моя. Охайний, ввічливий, з приємним голосом і чіткою дикцією — цілком пристойний хлопчина. І усмішка така мила — а всміхався він на початку мало не за кожним словом...
Я сказав:
"Містере Гікок, мене звуть Гарольд Най, а це містер Рой Черч. Ми спеціальні агенти Канзаського бюро розслідування, приїхали поговорити про порушення вами умов дострокового звільнення. Звичайно, ви не зобов'язані відповідати на наші запитання, і все, що ви скажете, може бути використане як доказ проти вас. Ви маєте беззастережне право на юридичний захист. Ми не будемо вдаватися ні до сили, ні до погроз, але й нічого вам не гарантуємо".
Він був абсолютно спокійний.
*
— Порядок я знаю,— сказав Дік.— Не вперше на допиті.
— Так от, містере Гікок...
— Звіть мене Дік.
— Так от, Діку, ми хотіли б поговорити про те, що ви робили, відколи вас звільнено. Як нам відомо, за цей час ви вчинили в Канзас-Сіті принаймні дві великі афери з чеками.
— Еге ж. Таки чимало липи настругав.
— А не пригадуєте, де саме?
Заарештований, видимо пишаючись своєю чудовою пам'яттю, перелічив назви та адреси двадцяти канзаських крамниць, кафе й гаражів, точно пригадав усі "покупки" й суми, на які виписував чеки.
— Цікаво б знати, Діку, чому всі ці люди приймали від вас чеки? В чім тут штука?
— Люди дурні,— ото й уся штука.
— Чудово, Діку,— сказав Рой Черн.— Дуже дотепно. Але забудьмо на час про ті чеки.— Незважаючи на хрипкий, скреготливий голос і залізні кулаки, якими він розбиває цеглину (до речі, це його улюблений трюк), з першого погляду Черч здається декому таким собі добродушним коротуном, рожевощоким лисим дядечком.— Може б, ви, Діку, розказали нам трохи про своє життя, про батьків.
Заарештований почав згадувати. Одного разу, коли йому було років дев'ять чи десять, батька звалила хвороба, туляремія. Він слабував кілька місяців, і весь цей час сім'я жила тільки завдяки допомозі церковної парафії та милосердю сусідів ("а то сконали б з голоду"). Коли ж не брати до уваги цього нещасливого періоду, жилося йому в дитинстві непогано.
— Великих грошей у нас ніколи не було, але й злиднів не знали,— розповідав Гікок.— Ходили завжди в чистому і їсти мали що. От тільки вдача в батька сувора. Не заспокоїться, було, доки не знайде мені якоїсь роботи. Та ми з ним ладнали непогано, до серйозних сварок не доходило. І між собою батьки ніколи не сварилися. Не? пригадаю жодної сутички. Мати в мене золота. Та й батько хороший чолов'яга. По-моєму, вони робили для мене все, що могли...
Школа? Що ж, мабуть, він міг би стати більш ніж просто середнім учнем, коли б приділяв книжкам хоч частину того часу, який витрачав на спорт.
— Бейсбол. Футбол. Завжди в перших командах грав. Міг би після школи вступити до коледжу й мати стипендію як футболіст. Я хотів учитися на інженера, але самої стипендії для цього було замало. Не знаю, мені здавалося, що певніше буде, як я піду працювати.