Ще за одну-дві години до гакофес збираються діти й вилазять на лави з прапорцями в руках, що на їхніх держальцях настромлено червоні яблука з увіткнутими в них свічечками. Прапорці тріпочуть у дитячих руках, яблука багряніють, свічечки горять, і дитячі щічки червоніють, як ці яблука, а оченята сяють, як свічечки. Це — малеча. А старші хлопчики, які вже вивчають талмуд, або учні повітового училища походжають у синагогальному дворі. Повітря свіже й чисте. Небо всіяне зірками. Свято відчувається на всій землі. Навіть тиша якась урочисто святкова. Ніщо не в силі порушити святість цієї ночі, коли народ наш у цілому світі радіє з небесного дарунка. І коли проїде селянська підвода, здіймаючи густу, задушну куряву, або промчить поштова тройка з бубонцями — дзінь-дзінь-дзінь! — то проїхав якийсь чиновник,— кого це обходить? Курява осяде, бубонці затихнуть вдалині, а ніч залишиться, як і раніш, урочиста, святкова — бо на землі свято тори. Чорний кіт перебігає на своїх оксамитних лапках синагогальний двір і зникає. На далекій околиці тужно, протягло заскиглив собака й затих, а ніч, як і раніш, залишається урочиста, святкова, бо на землі свято тори. І так легко дихати, на душі так хороше, так радісно! І тебе поймає почуття гордощів. То ж не дрібниця: ось я, ось ніч свята тори, ось небо, а там бог — мій бог, моє небо, моє свято!
— Хлопці, несуть тори!
Заскочили в синагогу. Та де там! Нічого подібного — там ще триває вечірня молитва. Кантор Цаля з холодної синагоги стоїть коло аналоя з двома півчими. Один з них чорнявий хлопак з товстими губами — бас, другий — худорлявий хлопчик з блідим личком — сопрано. А сам кантор, реб Цаля, що має чудовий голос,— високий на зріст чоловік, рудий, з вигнутим, мов ріг, носом і рідкими кучерявими пейсиками та рудою кучерявою бородою, яка здається приліпленою. Хто б міг повірити, що в такої потвори може бути така вродлива, ніжна, тендітна, мила дочка?.. Канторова дочка — це ж його дочка, а кантор Цаля — її батько, який перед усіма вихваляється, що він має виняткову дочку, вона одна така у бога й у нього! "Погано тільки те, що вона не хоче йти заміж. Кого їй не сватають — вона все ні та ні! Але це їй допоможе, як мертвому банки. Хай тільки нагодиться гарний жених, вона змушена буде сказати "так". А то її можна потягати за коси, а в крайньому разі знайдеться й палиця!.." Так каже кантор Цаля, звісно, жартома, і показує свій бамбуковий кий із старою пожовклою головкою з слонової кості.
Ось уже скінчилася вечірня молитва в холодній синагозі, а до гакофес ще далеко. Ще проказують молитву: "Тобі дано бачити, щоб ти знав...", і між парафіянами, що сидять коло східної стіни, розподіляють по одному реченню цієї молитви, що його кожен читає на свій лад, стоячи на місці. І хоча мотив молитви завжди й скрізь однаковий, але тому, що кожен молільник вирізняється своїм голосом, своїм тембром та ще трохи лякається при цьому, то виходить зовсім не те, що хотілося б, і трель наприкінці речення звичайно губиться...
Холодна синагога досить велика, простора й висока. Стелі вона не має, тільки покрівлю, ось чому її називають холодною. Зсередини покрівля зображає небо й пофарбована у блакитний, аж надто блакитний, майже зелений колір — художник трохи перебрав міру,— і блискучі зірки надто великі. Кожна зірка трохи менша за яблуко й чимось нагадує картоплину, обведену золотом. Розташовано ці картоплини, чи то зірки, не як зірки на небі, без будь-якого ладу — ні! Вони розташовані рівними рядами, густо, одна біля одної. У центрі, на довгих мідних ланцюгах, звисають старовинні люстри з старої позеленілої міді. З такої самої старої позеленілої міді також і канделябри на стінах. В усіх світильниках горить безліч свічок, і в синагозі так світло, що, здається, світліше бути не може.,
Звідки взялося, нівроку, стільки людей — чоловіків, жінок, молодиць, хлопців, дівчат, дітлахів? Шолом уперше в холодній синагозі, й мимоволі йому спадає на думку речення: "Які прекрасні шатри твої, Якове!.." Йому досить важко було знайти собі вільне місце. Щастя, що його пізнав шамес! Адже це синок Нохема Рабиновича! Треба йому дати місце не де-небудь, а навпроти східної стіни, серед шановних парафіян.
Яка молитва йде зараз? Гамір стоїть такий великий, що навіть не чути кантора та його півчих. Даремно молільники кричать раз у раз: "Ша!" Даремно шамес стукає по столу. Жінки гомонять, дівчата сміються, діти верещать. Ось стоїть хлопчик і заливається гіркими слізьми. "Чого ти плачеш, хлопчику?" У нього яблучко спало з прапорця, і його ненавмисно розчавили. Що він тепер робитиме без яблучка?.. А біля хлопчика сидить парубок, шкірить зуби й сміється з його трагедії. Шоломові стає прикро, і він заводить дискусію з парубком:
— Чого б я сміявся?
— Бо хлопчик — дурень! — відповідає парубок і знову шкірить зуби.
Шолома це ще більш сердить:
— Ну, а ти в його роки мав більше розуму? Парубок перестає сміятись і вже каже задирливо:
— Скільки розуму я мав у його роки, я не пригадую, але тепер я, безперечно, маю в п'ятці більше розуму, ніж ти в голові, хоча ти синок Нохема Рабиновича й вчишся в повітовому училищі...
Якби все це відбувалося не в холодній синагозі, серед чужих, то син Нохема Рабиновича розрахувався б з ним по-своєму, але тут він мусив змовчати, бо цей нахаба ще б надавав йому потиличників. Тим часом Шолом почув серед великого гамору довгождані слова: "Вельмишановний реб Шимшон-Зейв, син реб Хаїма-Цві койгена, віддай честь торі!", "Вельмишановний реб Мойше-Яков, син реб Нахме-на-Дойва левіта, віддай честь торі!" Отже, гакофес почалося. Де ж канторова дочка?
"Волаємо до тебе, господи, поможи нам!"—перший тур процесії завершився співом, простою мелодією "гайда" й танком. І ось шамес знову починає вигукувати своїм хрипким голосом на той самий лад: "Вельмишановний та-кий-то, віддай честь торі! Вельмишановний такий-то, віддай честь торі!" І так минув другий тур, потім третій, четвертий. Після кожного туру такий самий простий спів, такі самі танці. А канторової дочки все ще не видно.
Шолом нервується, озирається на всі боки, може, він її нарешті десь побачить. Але її нема! Ні її, ні подружки! Невже вона його так жорстоко обдурила? А може, вона не могла прийти? Може, з нею щось сталося? Може, дізналися про їхню таємницю, і дівчину замкнули в хаті? Кантор Цаля здатний на все! Це ж людина, що тягає дівчину за коси й лупцює її палицею!.. Чорним думкам і похмурим здогадкам кінця-краю нема...