— Я давно збираюсь вам сказати, що хотів би зустрітися з вами сам на сам, без свідків, без подружок.
— Мало що! А я, гадаєте, не хотіла б побалакати з вами сам на сам, без свідків, без подружок? Але це неможливо, мене не відпускають саму. Мати пильнує, щоб я сама нікуди не ходила. Але подруги боятися нічого. Вона дівчина тиха, скромна й сама не від того, щоб побалакати з хлопцем. А якщо хочете знати, то ця дівчина теж закохана в хлопця...
— Теж закохана? Виходить, ви тим паче закохані? Хотів би знати, хто цей щасливець!
— Багато будете знати, швидко постарієте.
Чи потрібні ще якісь коментарі до цих слів? Хіба само собою не зрозуміло, що цей щасливець таки не хто інший, як він сам? І коли ще може виникнути якийсь сумнів, то досить глянути на її сяюче обличчя й на очі, що променяться щастям. Знайоме обличчя, знайомі очі. Де він бачив оцю біляву дівчину з русою, кучерявою косою? Навіть її рука йому знайома — біла ручка з тонкими, довгими пальцями. Біла ручка, ніжна, тепла. Вперше в своєму житті тримає він дівочу ручку...
Як благочестивий єврей чекає на месію, так Шолом чекав на щасливий день свята тори. Але як нестерпно довго було чекати. Дні тяглися, наче з смоли. Шолом мало не збожеволів. Тоді він вирішив вилити свою душу на папері, в листі, сам не знаючи навіщо й для чого. Він писав цілий день і цілу ніч, і слова лилися нестримно, як потік, що не знає перепон, як фонтан, з якого вільно б'ють високі струмені. Він би писав отак без кінця-краю, якби не вийшов весь папір. Хоч автор далеко не багатій, проте він би тепер дорого дав за цей документ...
Але як лист потрапить до неї? Єдиний спосіб — це переслати його подругою. Виходить, слід звіритись із своєю таємницею якійсь третій особі, здатися на сторонню дівчину, якої не знаєш, не відаєш! Та це, можливо, не стало б Шоломові на заваді, але тут постає нове питання: як під-ступитися до цієї третьої особи? А втім, є вихід: доведеться залучити ще четверту особу, а саме, хлопця, в якого закохана подружка канторової дочки. Хлопець із хлопцем — це вже зовсім інша річ. Хлопець із хлопцем завжди можуть порозумітись і довірити один одному будь-яку таємницю. Тепер залишилася дрібниця — знайти цього хлопця й здружитися з ним. Це, здається, зовсім легко здійснити. Але не так швидко робиться, як мовиться.
Цей хлопець служив прикажчиком у залізній крамниці. Він був непоганий на вроду, але руки мав... ну, справді тобі лаписька. Доступитися до нього було не дуже важко, але значно важче було пояснити йому, в чому річ. Уже під час першої спроби мало не вибухнув скандал. Хазяйці залізної крамниці, тепло закутаній зовсім не за сезоном, з чорними руками й чорнотою під носом (через те, що вона голими руками відважувала шріт і цвяхи й тими самими руками сякала носа), не сподобалося, що її прикажчик лигається із синком Рабиновича. Які це справи може мати прикажчик із сином реб Нохема Рабиновича? Це по-перше. А по-друге, коли дійшлося до головного й Шолом сказав йому, що має прохання до його нареченої, прикажчик наїжився, мов той півень, що побачив кота, який підкрадається до його курок.
— Звідки ти знаєш, що я маю наречену?
— Я знайомий з її подругою.
— З канторовою дочкою? Е, там ти наразишся на костолома.
Шолом, власне, не розумів, що таке костолом. Але з прикажчикової усмішки він здогадався, що то, певно, не дуже приємна річ.
— А хто такий цей костолом? — спитав він.
— Це вже моя справа... Нумо, послухаємо, яке твоє прохання.
Шолом витяг з кишені грубезний лист і передав його прикажчикові:
— Оце ваша наречена має передати канторовій дочці й вами переслати мені відповідь.
Прикажчик взяв листа й оглянув конверт з усіх боків.
— Оце все? Прийди завтра, і ти, можливо, одержиш відповідь.
Наче камінь упав з серця! На другий день, в умовлений час, Шолом одержав від прикажчика відповідь, що відповіді ще нема:
— Прийди завтра і напевно одержиш відповідь. Назавтра знову те саме — відповіді нема. І тут Шолом
помітив — а може, це йому здалося,— що прикажчик якось дивно усміхається. До цієї підозри додалася ще одна — прикажчик сказав зітхаючи:
— Ех, якби я вмів писати, як ти!..
— Звідки ти знаєш, як я пишу?
— Моя наречена розповіла мені.
— А звідки знає твоя наречена?
— Вона це знає від канторової дочки...
Відповідь була, здавалося, досить задовільна, і дуже приємно було чути від дівчини, яку любиш, такий комплімент. Проте в Шоломову голову мимохіть закралася прикра думка: "А може, прикажчик не передав листа й сам прочитав його?.." Ця думка не давала йому спокою. Нарешті він діждався відповіді. Це було вже напередодні свята. Прикажчик вибіг йому назустріч і ткнув у руку жовтий клаптик паперу, згорнутий учетверо, без конверта, але заклеєний сургучем і припечатаний монетою. Це був довгожданий лист від канторової дочки, який своїми тонкими, довгими літерами нагадував йому її тонкі, довгі пальці. Вона писала, що з слізьми на очах перечитала кілька разів його листа, і їй дуже шкода, що вона не вміє писати так, як він. Якби вона мала крила, то полетіла б до нього, якби вона вміла плавати, то перепливла б усі моря, аби побачитися з ним. І коли він гадає, що вона може спокійно спати, то глибоко помиляється. Вона очі видивила, чекаючи на свято тори, бо серце серцю вістку подає. Наприкінці вона його попереджала, щоб більш не посилав їй своїх листів таким шляхом, бо вона певна, що листа тримали чужі руки... Він згадав прикажчикові лаписька, і його обсипало жаром і снігом, коли уявив собі, як прикажчик розпечатує конверт і читає його листа, в якому він вилив свою душу перед канторовою дочкою. Але Шолом недовго переживав, бо наближалося свято тори й незабаром він мав побачити її, стояти коло неї, розмовляти з нею, з канторовою дочкою...
56
У СВЯТО ТОРИ
Ніч свята тори. — Поезія гакофес. — Євреї йдуть у танець. —Жінки й дівчата цілують тору, —Небеса розкриваються, і ангели співають хвалу господу
Коли б я був Гете, я б, далебі, не описував мук молодого Вертера, я б краще описав муки бідного юнака, що палко закохався в канторову дочку. А коли б я був Гейне, то я б аж ніяк не оспівував флорентійських ночей, а краще б оспівав ніч свята тори, коли євреї кружляють з торами навколо амвона, а молодиці й гарненькі дівчата приходять у синагогу й змішуються з чоловіками,— у свято тори це дозволяється. Вони цілують тору, стрибають, кричать, пищать різними голосами: "Дай вам боже щасливо дожити до наступного року!" А їм відповідають: "І вам бажаємо того самого! І вам бажаємо того самого!"