— Шоломе! — зверталася тоді до нього мачуха лагідним, співучим голосом, як розмовляють у Бердичеві.—
Поясни мені, чому, коли ти доглядаєш за самоваром, він умить закипає? Або:
— Шоломе, іди-но сюди! Чому дитина в тебе одразу засинає?
Або:
— Шоломе! Скільки тобі треба, щоб збігати на базар туди й назад? Півхвилини, навіть менше!
А тут Шолому ще трохи усміхнулася доля. Коли людині починає щастити, то вже щастить. Якось у класі директор училища, людина непогана, взяв Шолома за вухо й звелів переказати батькові, щоб той прийшов до нього в канцелярію, бо він має щось йому сказати. Почувши, що сам пан директор його кличе, Нохем Рабинович, недовго думаючи, надів свій суботній сурдут, заклав іще глибше пейси за вуха й пішов до директора послухати, що той йому скаже. Виявилося ось що: за законом, його сина, який відмінно вчиться, слід було взяти на казенний кошт; та оскільки він єврей, йому можна призначити тільки пенсію (чи то сто двадцять карбованців на рік, чи то сто двадцять карбованців на півроку).
Чутка про пенсію надзвичайно збаламутила все місто. Люди приходили один по одному, щоб упевнитись, чи це таки правда.
— А що ж, неправда?
— Пенсія?
— Пенсія.
— Казна призначила?
— Не казна, а народна освіта.
Людина, що має відношення до народної освіти,— це вам неабихто! Увечері зібралася вся рідня, щоб подивитись, який вигляд має власник пенсії. Ах, хто не бачив тоді сяючого батька, той взагалі не бачив щасливої людини! Навіть мачуха раділа разом з усіма, була незвично лагідна й почастувала рідню чаєм з варенням. І того дня Шолом відчув до неї симпатію, він забув і простив їй усе: "Що було, те минулося..." Він був герой дня. Усі дивилися на нього, балакали про нього, сміялись і раділи ним. Діти тітки Хани, які любили пожартувати трохи з нього, заходились розпитувати його, що він збирається робити з такою силою грошей. Неначе вони не знають, що він жодної копійки не побачить з цих грошей, неначе вони не знають, що ці гроші стануть у пригоді батькові в його ділі, у винарні "Южного берега"...
Дивіться-но, прийшов і товстий Колектор у темних окулярах і в глибоких калошах. Він хоче власними слабкими очима глянути на шибеник-ка й вщипнути капосник-ка за щічку, "вирвати шматок м'яса"! І удатні зяті, Лейзер-Йосл та Магідов, теж прийшли, щоб поздоровити батька й трохи побалакати про світло й освіту, про цивілізацію й прогрес... Згодом прийшов також Арнольд з Підвірок і трохи затьмарив Шоломову радість. По-перше, він довів присутнім, що всі вони бовдури й не знають, про що балакають: то не пенсія, а стипендія. Пенсія — це пенсія, а стипендія — це стипендія. По-друге, Шолом не єдиний учень, що одержує стипендію, є ще один такий, якому призначено сто двадцять карбованців. То був новий Шоломів товариш на ім'я Еля. Та про нього потім. А поки що герой нашого оповідання був на сьомому небі. Йому здавалося, що колишні мрії про скарб починають потроху здійснюватись. І фантазія підняла його на свої крила й понесла далеко-далеко у таємний надхмарний світ. Йому ввижалося, ніби навколо стоять всі його товариші й дивляться на нього заздрісними, захопленими очима. І батько, здалося йому, зовсім помолодшав. Де поділася його згорблена спина, де його глибокі зморшки на лобі й постійна заклопотаність на пожовклому обличчі? Він став зовсім іншою людиною, навіть не зітхає більше! І вся рідня, здавалося Шоломові, оточила батька, віддає йому велику шану, йому й синові його, щасливому обранцеві, відомому тепер усім, навіть казні й навіть народній освіті,— всім, всім, можливо, навіть самому цареві! Хто знає?..
52
ТОВАРИШ ЕЛЯ
Еля —До дів син.— Перше знайомство на пожежі. — Бесіди з дядьком Пинею про нооиографію. —• Наш герой одверто порушує святість суботи. —Йому надали звання "пиоьменнина"
Обличчя кругле, біле, рябувате, волосся жорстке, чорне, густе — справжня грива, очі сміхотливі, зуби здорові, білі, пальці короткі, сміх гучний, розкотистий, темперамент полум'яний — такий портрет Елі, Шоломового товариша з першого класу повітового училища й до останнього.
їхнє перше знайомство відбулося вночі, на пожежі. Пожежа — це спектакль, дармова вистава, надзвичайно цікаве збіговисько різних людей — чоловіків і жінок, місце, де відбуваються всілякі сцени, сумні й веселі, одне слово, своєрідний театр. Ніч тиха, у високому небі мерехтять зірки, де-не-де чути собачий гавкіт. А хатинка горить собі, мов та свічка, спокійно, поволі — поспішати нема куди! Відусюди надходять люди, спершу сонливо, потім жвавіше, гомінкіше, спершу поодинці, потім юрмами, а дітей сюди набігає ціла галайстра. Євреї в арбеканфесах кидаються просто в огонь, рятуючи майно, жінки верещать, малятка плачуть, хлопці пускають дотепи, дівчата сміються. Діти Рабиновича теж тут. Раптом Шолом чує прямо над вухом хлоп'ячий голос:
— Вони їдуть!
— Хто?
— Пожежна команда. Ходімо, допоможемо гасити.
Хлопчаки беруться за руки й пускаються прожогом через весь базар назустріч пожежній команді. По дорозі Шолом дізнається, що нового товариша звуть Еля й що він син писаря Доді. А Еля дізнається, що його товариша звуть Шолом і що він син Нохема Рабиновича.
Друга їхня зустріч відбулася трохи згодом, теж на вулиці й теж на дармовому видовищі, але вдень. Якийсь чорний дядько з білими зубами показував мавпу, і за ним бігали хлопчаки з усього міста. Це було одне з тих чудесних видовищ, які рідко можна було побачити в Переяславі. Траплялося, що по місту водили ведмедя з випеченими очима, який танцював на палиці, або показували Ваньку Рутутю в червоних штанях, який витворяв усілякі кунш-тюки, або циган давав виставу з мавпою. Циган і мавпа — обоє були на один кшталт, неначе одна мати їх народила: обоє мали однакові зморшкуваті, зарослі обличчя, однакові лисі голови, вони однаково дивилися жалісливими очима й, простягаючи волохаті брудні руки, просили милостиню. Циган розмовляв якимось дивним голосом, незрозумілою мовою і, похитуючи головою, так кумедно кривився, що аж ніяк не можна було стриматися від сміху: "Дай, барин! Харош обежьян! Американску!.." І хлоп'ята заходилися реготом... Навіть оцих двох зустрічей було предосить, щоб двоє таких хлопчаків-капосників, як Шолом, син Нохема Рабиновича, і Еля, син писаря Доді, заприятелювали. А тут вони ще опинилися в одному класі повітового училища на сусідніх партах. Шолом побачив свого нового товариша Елю в класі, на першій-таки лекції, саме тоді, коли той простягав руку і, похитуючи головою, скривився, як циган: "Дай, барин! Харош обежьян! Американску!" Скажіть самі, хіба можна було стриматись і не зареготати? Обом, звісно, добре нагоріло, їх залишили без обіду, і тут хлопчаки остаточно здружилися навік-віки.