З ярмарку

Страница 13 из 94

Шолом-Алейхем

Так воно і вийшло. Жениха їй підшукали бравого хлопця. Звали його Мойше-Герш, і був він дамський кравець. Рабиновичі були за сватів і шаферів. На весілля зібралося все містечко, прийшло навіть начальство. Випили незліченну кількість пляшок вина й пива, і Нісл Рабинович із становим приставом так танцювали, що варт було подивитися на це видовище!

Після весілля Фейгеле не можна було пізнати: побожна, як рабинша, на чоловіків очей не зводить, а з хлопчаками Нохема Вевикова вона ніби ніколи й не зналася. І коли хто-небудь потребував допомоги, Фейгеле перша зголошувалася піти по місту з хусткою в руках на збір пожертв. Що й казати, цілком благочестива жінка, справжня праведниця! А втім, дівоче прізвище Фейгеле-диявол залишилося за нею назавжди. Про це вже подбали хлопчики Нохема Вевикова, а особливо середульший, найбільший шибеник, автор цих рядків.

16

РІДНЯ

Три брати — три різних типи. —Справа з казною. — Дядько Пиня танцює "на свічниках"

Батько героя цієї розповіді Нохем Вевиків мав ще двох братів: Пиню Вевикова й Нісла Вевикова, того самого, про якого вже йшла мова. І дивна річ: кожен із цих братів мав свою вдачу, один на одного анітрошечки не був схожий. Найстарший, Нохем Вевиків, являв собою, як ми вже знаємо, суміш хасида * й просвітника, філософа й молільника, знавця талмуда й казуїста, а вдачею своєю він був тихий, замкнутий, меланхолійний. Другий брат, Пиня Вевиків, вродливий, з пишною бородою й гарними, усміхненими очима, визначався винятковою побожністю й носив довжелезний талескотн. З натури жвавий, компанійський і завзятий громадський діяч, він ще мав славу людини, яка майстерно справляє обряд обрізання,— не заради грошей боронь боже, а просто з любові до божеської справи. Одне слово, то був чоловік гомінкий, завжди заклопотаний чужими справами, позовами, суперечками, непорозуміннями, конфліктами, примиренням сторін, допомогою вдовам, сиротам, взагалі всіляким біднякам. А ще ж є обов'язки старости в синагозі, в молитовні, в похоронному братстві, у товариствах любителів мішнаіс * і псалмів. Усе це було йому, здається, далеко дорожче за будь-які власні справи. І коштувало воно йому часто-густо не дешево. Та заради божеської справи нічого не жаль! Навпаки, що більше терпиш, то більша заслуга перед богом, і ремствувати в таких випадках не годиться, а то заслуга вже не є заслугою.

Ось, наприклад, пригадується така історія. Якось мали відбутися торги на відкуп пошти. Щоб уникнути ажіотажу, конкуренти домовилися, щоб той, хто хоче взяти на відкуп пошту, дав їм певну суму відступного, тоді вони не будуть набивати ціну й не зірвуть йому справу. Але ж вірити на слово конкурентам теж не можна, тому погодились передати гроші в надійні руки. А хто є надійніший за Пиню Вевикова? Отже, гроші залишили в нього й подалися на торги. Але той, що поклав цю заставу, утнув таку штуку: він удав, ніби відмовляється від торгів, забрав гроші й лише потім наставив усім носа! Конкуренти, звісно, поскаржилися куди слід. І тоді начальство взялося спершу до того, хто давав гроші на заставу, а потім і до того, хто їх прийняв: "А скажіть-но, будь ласка, добродію, що то у вас за оказія сталася?" Бідолаха Пиня розповів усю правду, і його судили за обкрадання казни. Його щастя, що замість в'язниці він відбувся тільки грошовим штрафом.

Гадаєте, це його провчило? Помиляєтесь! Там, де йдеться про громадські справи, про благо ближнього, власні інтереси не мають ніякого значення. Він, скажімо, міг облишити всі свої справи на базарі чи на ярмарку й побігти на виконання обряду обрізання. Та це річ цілком зрозуміла — недарма він мав славу майстра цієї справи. Але й жодне сирітське весілля без нього не обходилось, бо віддати убогу сироту заміж і танцювати цілу ніч з її бідними родичами — це ж, безперечпо, божеська справа, яка до того ще не дуже часто трапляється.

Згадавши про танці, важко утриматись і не висловити свого подиву з цього його хисту. Звідки взялося у цієї побожної людини таке вміння танцювати, та ще як гарно танцювати? Де він цього навчився? І хто був його вчитель за тих часів? Станцювати хасида, козачка або камарин-ської — це було йому за іграшки!

— Увага! Реб Пиня Вевиків танцюватиме хасида!

— Розступіться, люди! Реб Пиня Вевиків станцює козачка!

Або:

— Жінки, відійдіть набік! Реб Пиня Вевиків покаже нам камаринської!

Люди розступалися, звільняли йому місце, і дядько Пиня танцював хасида, козачка або показував камаринської. А присутні товпилися навколо й дивилися, зачаровані небаченим видовищем.

Що убогіше було весілля, то гучніша була гульба, тобто що убогіша була рідня молодої, то завзятіше танцював дядько Пиня й показував такі запаморочливі фортелі, що люди ахали від захвату. І все це тільки з бажання зробити добре діло, потішити молодих. Варт було подивитись, як Пиня Вевиків танцює "на свічниках", із палаючими свічками або "на дзеркалі",— так легко, так граційно, немов якийсь видатний танцюрист. За наших часів такі танці показували б у театрі за гроші й заробляли б на цьому неабияку копійчину. Сурдут скинуто, талескотн — на випуск, рукави закачано, штани, як завжди, засунуто в чоботи, ноги ледве-ледве торкаються підлоги, голова закинута догори, очі трохи примружені, а на обличчі — захват, піднесення, як під час молитви. Музики грають єврейську мелодію, присутні плескають у долоні, коло дедалі ширшає, а танцюрист, обминаючи свічники з палаючими свічками, танцює з чимраз зростаючим запалом, піднесенням! Ні, це був не танець! Це скоріше було, я б сказав, священнодійство, справжнє богослуження. І я знову запитую: як цей побожний єврей зумів досягти такої досконалості в мистецтві танцю? Де він цього навчився? І хто був його вчитель?

Захопившись танцями, ми поки що забули про третього брата, Нісла Вевикова, про якого скажемо кілька слів у наступному розділі.

ДЯДЬКО НІСЛ І ТІТКА ГОДЛ

Дядьно Нісл гуляє. —У пошані в начальства. — Не жінка, а напасть. — Удав із себе чиновника, наноїв біди й утік в Америку.—І Поетична іскра

У той час, як старші два брати, Нохем і Пиня Веви-кови, були правовірними хасидами, наймолодший брат, Нісл Вевиків, або, як він останнім часом називав себе, Нісл Рабинович, був цілком світська людина й чепурун: його сурдут мав ззаду розріз — це тоді називалося франтувати або вбиратись, як німець,— штиблети лаковані з пряжками, пейси ретельно підгорнуті. І поводився він демократично: хоч у синагозі він мав, як і всі шановні городяни, місце біля східної стіни, але сидів звичайно на лавці в притворі, тримаючи біблію з вільнодумними коментарями Мойсея Мендельсона *, і розповідав простому люду різні історії про реб Мойшеле Вайнштейна, про Монтефйоре, про Ротшільда. Він мав гарний бас, умів співати, любив сам сміятися й інших смішити. Здебільшого смішив він жінок і дівчат — ті аж заходилися сміхом. Як це йому вдавалося, сказати важко, але досить було одного його слова, щоб вони почали реготати до упаду.