— Лоскотами? А що це таке — лоскоти?
— Не знаєте, що таке лоскоти? Ось я вам покажу, як чарівниця лоскоче.
І Фейгеле-диявол з розпатланими косами кинулась показувати, як чарівниця лоскоче. Спочатку хлопчики сміялись, потім почали відбиватись, борюкатися з нею. Вони вчепилися їй у розпатлані коси й дубасили її з усієї сили. Фейгеле удавала, ніби захищається, але видно було, що це їй приємно,— вона охоче приймала їхні стусани й напрошувалась на нові... Обличчя її пашіло, очі (ясно-зелені очі, як у кішки) яскріли. Проти місячного світла вона нагадувала справжню чарівницю! Але найгірше було те, що ця чарівниця не тільки перемогла всіх хлопчиків, вона ще кожного з них обіймала, пригортала до серця й цілувала, цілувала просто в губи!..
Щастя, що це сталося перед гойшано-рабо *, коли на небі ще не підписано вирок про дальшу долю людини й можна ще ублагати Всевишнього, щоб він цих мимовільних поцілунків не визнав за великий гріх, бо сам господь бог свідок,— це сталося не навмисно, а мимоволі...
Звідки взялася ця дівка-диявол? Що то була за істота? Чорт? Дух? Перевертень? Чи, може, то сам сатана з'явився в образі жінки, щоб спокусити невинних дітей на такий гріх — цілуватися з дівчиною?..
15
БІС-НАСМІШНИК
"Домовик" капостить. — Біса спіймано. — Розпусну дівку видають заміж, і вона стає праведницею
Хто була Фейгеле-диявол, незабаром виявилось, причому таким дивним чином, що про це варт розповісти.
Тієї самої зими, під свято хануки, приїхав з Глибокого Ліфшиць з новиною, що в хаті у нього завівся біс, домовик, який не дає їм спокою!.. Спершу цей "біс", розповідав Ліфшиць, просто бавився, жартував з них: щоночі перегортав сторінки талмуда, рвав молитовники, біблію, перевертав тарілки в буфеті, бив горщики, кидав у помийницю сумку з філактеріями * і розмальований мізрах *, а портрет Мойше Монтефйоре * перевертав лицем до стіни — і хоч би чути було який шурхіт! А згодом цей "біс" почав вивертати та обчищати кишені, красти дрібні гроші з шухляди стола, поцупив і кудись подів жінчині перли. Нещастя, та й годі!.. І ось Ліфшиць приїхав, значиться, до свого родича Нохема Вевикова шукати поради — що його робити? Заявити становому? Звернутись до тальненського цадика? Чи, може, зовсім виїхати з Глибокого?
Вислухавши розповідь Ліфшиия, Нохем Вевиків одразу спитав, де спить служниця й які у неї відносини з хазяйкою. Ліфшиць аж образився. По-перше, Фейгеле їхня родичка, бідна дівчина, яку його жінка збирається видати заміж, дати посаг, і ведеться їй у них дуже добре. По-друге, спить вона, наче вбита, десь там, на кухні, біля замкнених дверей.
— Може, в неї є знайомі на селі? — знову спитав Нохем.
Ліфшиць неабияк обурився й розкричався:
— Звідки в неї можуть бути знайомі на селі? Чи ти, може, думаєш, що домовик — сама Фейгл?
— Крий боже,— відповів йому Нохем Вевиків і, добре посміявшися з дурного родича, спробував його переконати, що бісів і домовиків взагалі нема. Та Ліфшиць навіть слухати не хотів цього і присягався: щоб він так удостоївся почути ріг месії *, як він чув уночі сопіння якоїсь живої істоти, дряпання пазурів, а другого дня вранці бачив на посиланій піском долівці в кухні якісь дивні сліди, наче від курячих ніжок.
Побачивши, з ким має справу, Нохем Вевиків повернув, як то кажуть, дишель на другий бік. Цілком можливо, що це таки справді біс. Проте йому, Дохемові, самому б хотілося упевнитися в цьому, і якщо Ліфшиць не заперечує, він, Нохем, поїде з ним у село, щоб побачити на власні очі. І хай уже разом із ними їде й молодший Нохемів брат, Нісл Вевиків, чи то Нісл Рабинович.
— Наш Нісл,— пояснив Нохем,— молодий, спритний чолов'яга, нівроку, дужий. Він колись відлупцював станового пристава, тому слід гадати, що зуміє упоратись і з домовиком... Отже, їдемо?
— З превеликою охотою! — підхопив Ліфшиць його пропозицію.
Закутавшись у теплі єнотові шуби, вони сіли в ґринджоли й поїхали в Глибоке до Ліфшиця. Прибули вони в село надвечір. Дорогих гостей зустріли дуже привітно, і хазяйка заходилась готувати на їх честь молочну вечерю. Тим часом розмова йшла про нечисту силу, яка занадилась до них.
Коли Фейгл почала подавати на стіл, Нохем завів мову про те, що він — та, власне, вся родина Рабинови-чів — мають звичку на диво міцно спати: можна їх винести разом з ліжками, можна стріляти з гармат — вони не почують! Проте ніяких духів, бісів, домовиків вони не бояться, хоча й везуть із собою гроші: вони ж не дурні якісь і гроші зашили, пробачте, в білизну, яку на ніч не скидають. Вони взагалі не вірять у нечисту силу, в чаклунів тощо. Це лихі люди вигадали, а простаки їм вірять!
На це Ліфшиць наївно озвався, що було б дуже добре, якби домовик узявся до них цієї ночі,— хай знають, як це приємно. За такими балачками провели весь вечір. Випили ще й вина, і брати, прикинувшись, ніби захмеліли, лягли спати й погасили світло. Незабаром в хаті розляглося оглушливе хропіння гостей, вони хропли на всі заставки — влаштували цілий концерт!
Десь опівночі почувся раптом крик і шум бійки, лунали якісь дивні вигуки єврейською й неєврейською мовами. Злякані Ліфшиці прокинулись, засвітили свічки, і перед їхніми очима постала така картина: у Нохема в руках борсалася з усієї сили зв'язана Фейгеле-диявол, а здоровезний Нісл боровся з волосним писарем села Хведором. Писар до крові покусав йому руки, але Нісл міцно тримав його й зв'язав, як барана. Уранці їх обох, служницю Фейгл і писаря Хведора, повезли у волость. Там поставили два відра горілки й стали ось на чому: оскільки Хведір сам волосний писар, то хай він признається й віддасть усе, що забрав за допомогою служниці у Ліфшиців, тоді його лише злегка відшмагають для годиться — й край. А до дівчини приступили по-доброму, запевнили, що передавати її до рук властей ніхто не збирається, хоча вона диявол, гультяйка й гірша за вихрестку... Хай тільки скаже, де перли та інші речі, і їй дають слово честі, що повезуть у місто й негайно віддадуть якнайкраще заміж, з музикою, з весільним вбранням, з весільною вечерею, як пристойну, чесну дівчину, і жодна жива душа не дізнається про всю цю історію.