98 ліфтів, усі не працюють
Білий мармур у офісах заляпаний кров'ю
Два коридори освітлені галогенними лампами — ніби пунктирні лінії на стелі
Охрове полум'я з блакитними завитками
Папери танцюють у повітрі, наче на День незалежності
Останки людей з усього світу
United Colors of Вавилон
Долоні в лахмітті Шкіра, що звисає з рук наче сукня від Issey Міуаке
Красуні в сльозах
Шматки літака на ескалаторах
Красуні захлинаються у кашлі
Жодного контакту із зовнішнім світом Білі та сині тарілки і чашки розбиті Усе димне, пильне, мертве, бридке Тишу ріжуть сирени
Шматки облич перед автоматом із кавою
Ми тут зачинені, знизу вогонь Печемося
Смажимося мов курчата
Коптимося мов лосось Старанно виють сирени
Dust in the wind All we are is just Dust in the wind1
Від спеки фігуративні картини течуть
І перетворюються на абстрактний живопис
Дощ з людських тіл на ВТЦ-Плаза. 1 Із пісні "Wind of Change" групи "Scorpions".
Я часто запитував себе, чому люди в разі пожежі кидаються вниз? Тому що вони знають, що все одно загинуть. їм не вистачає повітря, вони задихаються, палають. Вони кінчають із цим стражданням: така смерть швидша і чистіша. "Джампери" — не депресивні люди, а навпаки, дуже розважливі. Вони ретельно зважили всі "за" та "проти". Для них краще запаморочливе падіння, ніж повільно підсмажуватись, наче сосиска, в задимленій кімнаті. Вони обирають стрибок янгола, вертикальне прощання. У них немає ніяких ілюзій, навіть якщо дехто з них намагається використати куртку замість імпровізованого парашута. Вони використовують свій шанс. Вони тікають. Вони — люди, адже самі обирають, як помруть, не даючи собі згоріти живцем. І останній доказ їхньої гідності: вони самі вирішують, коли настане кінець, а не покірно чекають на нього. Ніколи ще вислів "вільне падіння" не мав більше сенсу.
Казна-що верзеш, бідолахо Беґбеде. Якщо від 37 до 50 людей кинулися вниз із височини Північної вежі, то це лише тому, що вони були не в змозі вчинити інакше. Ядуха, біль, інстинкт самозбереження... Що могло бути гіршим, ніж залишатись усередині задушливого пекла? Вони стрибали тому, що ззовні було менш пекельно, ніж усередині. Знаєш, хоч би яким спеціалістом із запарювання мозку ти був, коли сам запарюєшся в такому пеклі — це дивне відчуття. Запитай будь-якого пожежного, і він пояснить тобі. "Джампери" доходять до тієї межі, коли більше не відчуваєш небезпеки. Керовані підсвідомістю, збуджені від адреналіну, вони настільки залякані та шоковані, що стан, у якому вони перебувають, межує з екстазом. Ти стрибаєш з висоти 400 метрів не тому, що ти вільна людина. Ти стрибаєш тому, що ти зацькована тварина. Стрибаєш не заради того, щоб лишитися людиною, а тому що вогонь перетворив тебе на тварину. Прірва не є розумним вибором. Просто згори тільки вона виглядає привабливо: туди тягне, бо там не зривають з тебе шкіру розпеченими кігтями, не виривають очі палаючими недогарками. Прірва легка. Прірва — це вихід. Прірва гостинна. Прірва простягає тобі руки.
OK, Картью, якщо вже ти розмовляєш у такому тоні, я негайно вилітаю до Нью-Йорка. Ні, вежа "Монпарнас" не є третьою вежею Всесвітнього торговельного центру. Позаяк моє життя теж перетворюється на фільм-катастрофу: моє кохання покинуло мене сьогодні о 9.18. Флобер казав: "Я мандрую, щоб перевірити, чи правдиві мої сни". Я ж маю перевірити, чи правдивий мій кошмар. Для зведення рахунків з життям я обрав "конкорд". Пам'ятаю, що цей надзвуковий літак, розроблений у 60-х за часів де Голля, а введений в експлуатацію в 1976 році за часів Жіскара д'Естена, мав прикру тенденцію падати на готелі у передмісті Парижа. Тому я і замовив квиток на нього, адже полюбляю ризик. Я — авантюрист, любитель екстремального спорту. Вартість квитка? 6000 евро в один бік, ціна спідниці від Channel, — не дуже дорого за подорож назад у часі. Рейс "Париж — Нью-Йорк" на "конкорді" — це машина часу, вигадана Гербертом Веллсом: літак вирушає о десятій ранку, а прибуває о восьмій ранку, тобто ще до того, як мене кине Амелі. За три години я буду в Нью-Йорку, дві години тому.
Справжня подорож у часі починається із лаунджу сімдесятих. Це я тільки уявляю, ніби пишу про Одинадцяте вересня, насправді ж я пишу про сімдесяті роки: десятиліття, коли з'явилися і ВТЦ, і вежа "Монпарнас", і "конкорд", що їх з'єднав. Стюардеси в бежевих костюмах із пухкими колагеновими губками, засмаглі під ультрафіолетом стюарди, білі крісла, стіни із м'яким покриттям, як у божевільні, бізнесмени, що поприлипали до мобільних, бізнесвумени, що оголили свої кишенькові комп'ютери Palm Pilot усе застаріле, як із "Космічної Одіссеї-2001". 2001 рік, тобто два роки тому: кубриківські фантазії 70-х так і не здійснилися. Ніхто не мандрує на Місяць під музику Штрауса, натомість "боїнги" прибудівляються під спів муедзинів.
Крізь вікно аеропорту Руассі зустрічаюсь ніс до носу з надзвуковим лайнером. Його дзьоб ще гостріший за мій. Блакитні емблеми "Конкорд" нагадують, що ця махина — один з об'єктів нашої національної гордості, вимираючий вид. Днями один "конкорд" загубив у польоті кермо керування. Заходжу до мініатюрного салону: отакої, VIP-клієнти змушені нахиляти голови. Після катастрофи в Гонессі почали множитися технічні неполадки: відмова двигуна, знос кабіни; 70-ті поступово випускають дух, а я ризикую так і залишитися назавжди у них, у роках свого позабутого дитинства. Утім, літак майже пустий. Дійсно, треба бути справжнім камікадзе, як от я, щоб піднятися на борт цього птаха із трикутним крилом. Таким зухвалим я став після п'ятої чарки "Абсолюту". Падаю у крісло номер 2D. Дощить. Налиганий до бісиків, сидячи в "конкорді", що от-от злетить, я почуваюся справжнім ґонзо1.
Стюардеса: — Пане, до кав'яру пропонуємо вам шампанське Krug...
Я: — Еггежж, це чудово пасує.
Для мене буде великим розчаруванням померти так по-дурному, якщо цей літак уріжеться в дешевий готель "Формула-1" у північно
1 вопго (англ.) дослівно: "божевільний, дивний, абсурдний, придуркуватий". Образ "ґонзо-журналіста" уславив культовий американський письменник Гантер С Томпсон у романі "Страх та огида у Лас-Веґасі". Герой цього твору вирушає до Лас-Веґаса на ралі "Мінт 400", аби написати репортаж з місця події; дорогою він під зав'язку накачується всіма можливими видами наркотиків. Репортаж під наркотичним кайфом у цьому романі став символом нової, альтернативної журналістики — "ґонзо-журналістики", засновником якої вважається Томпсон...