Добре, на цьому зупиняюсь, бо не вважаю себе доволі компетентним, аби все аналізувати. Якщо ви хочете розв'язати геополітичний вузол тероризму, зверніться до Шп^нґлера, Ґантінґтона, Бодріяра, Адлера, Фукуями, Ревеля... Але не можу гарантувати, що все одразу стане зрозумілим.
Краєвид сьогодні вранці чудовий. Він кожного дня різний. Сьогодні, о 9.04, ліворуч від мене виблискує Ейфелева вежа, металева конструкція того самого Ґюстава, який сконструював каркас статуї Свободи. Праворуч — Будинок інвалідів, де спочиває Наполеон Бонапарт, людина, що за 15 мільйонів доларів продала американцям Луїзіану (що там не кажи, а імператор тямив у бізнесі краще, ніж алгонкінські індіанці, які віддали Манхеттен Пітеру Мінюї, гугеноту французького походження, лише за 24 бакси).Між ними, трохи далі, біліє в сонячних променях Тріумфальна арка на площі Зірки: віддалений тріумф. Усі ці кам'яні глиби такі крихкі... Я зробив те, що обіцяв: спустився вниз пішки. 56 поверхів. Спочатку більш за все докучає монотонність, перманентне запаморочення. Потім дуже швидко охоплює тривога та клаустрофобія. Один на цій сходовій клітці, я намагаюся уявити, як проживали ті хвилини сотні людей, що тоді
по
спускалися вниз. Майже всі, хто працював на поверхах, що були нижче місця вибуху літака, вийшли назовні неушкодженими. Вони не панікували, бо не знали того, що відомо мені. Вони вірили в міцність будівель. Вони не квапилися. Вони виконували інструкції пожежників, які через кілька хвилин загинуть. Вони виходили спокійно, а коли вийшли й озирнулися, то побачили, як міцні будівлі перетворюються на купу каміння.
От що добре, коли спускаєшся з вежі "Монпарнас" без доньки: до вулиці Ґете рукою подати. Можна повештатися серед секс-шопів, театрів та японських ресторанів. Незручно тільки, якщо люди впізнають мене та попрохають автограф саме тієї миті, коли я виходжу з кабінки peep-show. Просто мені незручно подавати комусь руку після того, як я тільки-но витер її серветкою. Це дурне, але щоразу я червонію і нічого не можу з цим вдіяти: клятий католицизм міцно приклеївся до мене.
Піднімаючись бульваром Едгар-Кіне, проходжу повз бар, де завжди можна зняти дівчат ("Монокль Він та Вона", дивна назва), повз відомий клуб для любителів груповухи (2+2) та численні поховальні контори. Потім йду уздовж стін цвинтаря Монпарнас, де спочивають Сартр, Бовуар, Дюра, Чоран, Бекетт, Іонеско... Монпарнас — квартал сексу, літератури та смерті; ось чому, певно, він так полюбився американцям. Входжу до огорожі цвинтаря й прямую до могили Шарля Бодлера, колишнього учня ліцею Людовіка Великого. "Помер у віці 46 років". Його невеличка біла могилка має жалюгідний вигляд поряд із сусіднім мавзолеєм знаменитого Шарля Сапе, "сенатора, великого офіцера Почесного легіону, колишнього депутата від Ізер, помер 5 травня 1857 року". Поет покоїться разом зі своїм вітчимом, генералом Опіком, та матір'ю, двічі вдовою. З іншого боку кладовища на честь Бодлера був споруджений дивний пам'ятник: лежача фігура митця, сповита стрічкою на кшталт єгипетської мумії, над якою схиляється камінний "геній зла", що спирається на балюстраду в позі роденівського "Мислителя". Згорблений, насуплений, з міцними біцепсами, геній зла сидить на своєму троні якраз навпроти вежі "Монпарнас". Здається, своїм підборіддям, що видається вперед, він кидає їй виклик. Я дістаю свій поляроїд.
Я виходжу з цвинтаря, піднімаюся бульваром і доходжу до фундації Картьє, де Поль Віріліо влаштував велику виставку, що присвячена катастрофам. Я спускаюсь бетонними сходами (знову!) й опиняюсь у підвалі, сповненому глухого механічного гуркоту.
На 109-му поверсі, з-під самого даху, на горищі Світу, я крізь стіни диму спостерігаю, як натовп тікає геть від нас. Літак урізався у Північний фасад, утім, саме з того боку найменше диму. Я підсаджую дітей, аби вони вдихнули чистого повітря. Усі шукають повітря — це якась "повітряна лихоманка". Якби-то знаття, прихопив би із собою кисневі бомби або хоча б протигази. Як би там не було, невдовзі на Заході всі гулятимуть з протигазами за спиною.
Ентоні повертається і веде очманілого Джеффрі. Він дав Джеффрі дві пігулки ксанаксу, і той тепер має дивний вигляд: наче здута боксерська груша. Ентоні здається ще сумнішим, ніж Джеффрі. Лурдес тихо плаче. Я беру її руку і гладжу, наче добре знайоме кошеня. Поступово маски спадають з людських облич. Стає все більш спекотно. Страх передається від одного до іншого, мов зараза. Варто мені лише глянути у сповнені відчаю очі Джеффрі, і я занедужаю. Намагаюсь не дивитись на хлопців, щоб вони не побачили покори в моїх очах. Ніхто не повинен здогадатись, що я втрачаю віру. Ми сидимо на підлозі перед єдиним виходом: товстими броньованими червоними протипожежними дверима із надписом "EMERGENCY ЕХІТ". Навколо чути все більше й більше стогонів та лементувань. До нас наближаються купки здичавілих розгублених створінь, що похитуються, наче зомбі. Надія — найболісніша річ у світі. Я не витримаю такого розчарування.
Матері його ковінька, а що б Брюс Вілліс робив на моєму місці? Телефон Джеффрі ловить сигнал, і він дзвонить своєму любасові. Навіть мені чути, як його коханець скиглить у слухавку. Джеффрі — гей, але носить обручку. Шлюб — яка дурість. Стоп, не можна давати волю емоціям. Треба дивитися козирем перед дітьми. У Джеррі більше не йде кров, хоч це добре. Я шаленію, ненависть точить серце від такого варварства. Як могли вони так вчинити з нами? Я виріс за часів "холодної" війни. Тоді все було просто... У Америки був лише один ворог — Росія. Мати єдиного конкретного ворога було дуже зручно, це давало решті світу право вибору. Ви за повні магазини чи за пусті? Що ви обираєте: право висловлювати критику чи обов'язок заткнути пельку? Сьогодні, втративши свого антипода, Америка перетворилася на Господаря, якого всі ладні скинути. Америка перетворилась на власного ворога.
Не знаю, чому я думаю про Книгу Буття, мабуть, дається взнаки моє релігійне виховання: методисти часто посилаються на Першу Книгу Біблії, деякі бовдури-"креаціоністи" навіть продовжують заперечувати дарвінізм. Пуританський кальвінізм моїх батьків майже зовсім не виходив за межі Старого Заповіту. Вони вважали, що Адам і Єва дійсно існували... І яблуко, змій, Каїн та Авель, Потоп, Ноїв ковчег і таке інше... А Вавилонська вежа? Чи не в ній я зараз знаходжусь? Усі пам'ятають цю оповідь, вона зустрічається в численних месопотамських переказах: люди вчаться робити матеріали і вирішують збудувати вежу, до небес заввишки. Вони хочуть "створити собі ім'я, аби не бути розсіяними по всьому земному обличчю". Богові така "їхня ідея не до вподоби: людина не повинна бути пихатою, не повинна уявляти себе Богом. Можна було б подумати, що, угнівавшись, Бог на знак покарання зруйнує Вавилонську вежу, але ж ні. Слово "Вавилонська" вказує не тільки на місто Вавилон, воно також пов'язане зі словом, мовленням (звідси, відповідно, походить французьке дієслово "ЬаЬШег"-базікати).Та Бог вирішив помотатися більш несамовито й жорстоко: він зашкодив людям застосовувати одні й ті ж самі слова для позначання предметів. Бог вирішує змішати мови землі. Він розвіює мови по всьому світі: відтепер предмети називатимуться по-різному, зв'язок між реальністю та словом загубиться, люди не розумітимуть більше одне одного і не зможуть добудувати свою претензійну вежу. Божа кара полягає в тому, щоб завадити людям спілкуватися між собою. Вавилонська вежа була першою спробою глобалізації. Якщо сприймати Книгу Буття буквально, як це робить більшість американців, то Бог виступає проти глобалізації. Іудео-християнство ґрунтується на ідеї, що потрібні синхронні перекладачі з однієї мови на іншу, що треба ще буде чимало попрацювати, аби донести до всіх Святе писання, та що рід людський розділяють екзотичні ідіоми й облудна балаканина. Бог проти Нью-Йорка.