— Чо' це ти завелася? Всьо вже решено — і нікаких!
— Господи! — зойкнула мати. — Та ж ти там про-о-падеш!
— Многі їдуть і не пропадають! — сказав холодно син. — І я, коли хочеш знать, у розвалюсі твоїй не збираюся сидіть. Світа хочу побачить. Пойняла? Сині далі!
— Він же тебе зжере, той світ, — тихо сказала мати, дивлячись на сина своїми осяйними озерцями-очима.
Тоді Іван усміхнувся, і це вже була всмішка справжня, зверхня, бо в цей час подумав, що не він, Іван, — дурний у цьому світі, а вона, і то через те, що стара, а коли стара, то й нерозумна, а коли дурна, то чого її й слухати, та й чого гаятися, тим більше, що в нього під ногами давно потахкують рейки, везучи його в сині далі, — і де це він видер ці дурноверхі слова? Отож, його давно вже не було в цьому світі, ані в цій хаті, бо в серці його і цей світ, і хата давно померли, а може, й серце було в нього пластмасове чи вербове, як і обличчя.
Мати про це знала. Через це й завмерла серед хати, німо дивлячись осяйною синню очей на сина: був він уже вищий за неї, худий, із отим дивним пластмасовим обличчям, ніби мильниця, яку щойно поклав у валізу. Тоді раптом злякалася своєї мовчанки, бо її мовчанка — щось ніби упоминки їхньої недавньої спільності, прожитих тут разом днів та ночей. А ще вона подумала, що це прийшов такий урочий час, який мусів прийти. Колись носила його в своєму череві, і їй було так добре, що він був у ній, гатив п'яточками, провертався — жив у ній. Але прийшов час і йому треба стало вийти зі своєї першої домівки. І от зараз він відбув своє у череві рідної хати стільки, скільки треба, і мав народитися з неї, хати, як колись народжувався із її черева, і їй стало страшно, що так само, як ніколи не повернеться він у її черево, так ніколи не повернеться у черево рідної хати — вже прийшов, подумала, такий урочий час.
І вона заговорила, щоб він стерігся, що по тих гуртожитках усяко буває, що можуть і гроші вкрасти, і хуліганять; що береженого Бог береже; щоб син не забував ні її, ні дому рідного. Говорила, але сама відчувала, що ці слова сиплються з неї, як полова чи як горох по стіні, а Іван тепер ніби й не син її, а Котигорошко; що цих слів йому непотрібно, як непотрібною ставала й сама вона, коли надійшов час його народити. Тепер же він виходить із черева рідної хати, ще кілька хвилин, і хата народить його для світу: мати фізично відчула, як вона тужиться, ця хата, ніби породілля, і який страшний біль відчуває, як котиться піт по її шибах, піт, чи попіл, а чи дощ.
Іван також роззирнувся. Все тут було до чужого знайоме: і стіл, що розставив ноги і завмер серед хати, і ліжко з подушками, застелене ковдрою, що принишкло, ніби жива істота, й важко дихало, і до чужого знайомі стіни та стеля, схожа на ребра людини, а сволок — хребет, а годинник з привішеними ножицями біля гирі хрипко цокав — і було то серце цієї хати, яке кільканадцять років гнало кров часу між цих стін, хребта і ребер — нутра хати. Подивився на шафу із заскленим верхом, шафі цій більше років, як йому, і він любив ховатись у ній, уявляючи, що там його власний дім, який подумки будував у домі цьому, матірньому. Тоді він хотів утекти у світ, менший за хату, а тепер його повабив світ великий. Зрештою, там у шафі, було тісно, пахло нафталіном, злежаним одягом, тож просидіти довго не міг і виривався з шафи, як із черева звіра, котрий хотів його пожерти. Над ліжком висіла картина: на човні плинуть одягнені в зелені сукні дівчата, і то були неприродно гарні дівчата, які хвилювали його хлоп'ячу душу, оті відьми-чарівниці, що наливали в його тіло темного вогню, і, дивлячись на них, він палав, як купина, зносячи своє незгасне полум'я до стелі, що ніби ребра, і до сволоку, що ніби хребет. А потім вони приходили в його сни, оті зелені дівчата, одна лягала з одного боку, а друга з другого, і цілували його, й пестили, і він заходив у них і блукав по їхніх червоних коридорах, а вони шепотіли йому про оманне щастя жіночого єства, про загадковий світ істот, котрі в усьому були не такі, як він, однак кликали його до себе і в себе. То відбувалося у снах та мріях, а тут, у приміському світику, він дівчат ще жахався, тож вірив, що у світі великому, куди його народить зараз оця хата, викинувши зі свого лона, він таки зустріне цих зеленоті-лих дівчат у живому тілі й попливе з ними по річці часу у справжньому човні. І вони розплітатимуть для нього коси і мило зазиратимуть через борти у воду, а вода буде під його веслами бурунити і грати та й понесе його у світ таємниць, про які не раз так палко шепотіли йому вві сні дівчата. Так, він хотів тих дівчат, хотів того нового світу, саме тому, зрештою, цей дім він і покидав.
Подивився на віника, який стояв біля порогу, стільки років цей віник гуляв підлогою в материній руці; був він тут замість господаря, цей віник, — один із духів цього дому, як і оті дівчата в зелених сукнях, але цей — чоловічий дух. Мати теж подивилася на віника, і їй здалося, що в цьому акті, який оце відбувається, і віник також виконає свою роль — вимете з черева дому цього вже чужорідного йому чоловічка, викинувши його в білий світ, як сміття чи насіння бур'яну. І їй знову заболіло, до стогону душі не хотілося, щоб це сталося, але відала, що безсила, що руки в неї безвільно опущено вздовж тіла, бо тіло заціпеніло, і їй так тяжко від того, що відбувається. А хата напружилася, стислася, німо заволала від болю, і, може, той біль народився в материному серці, адже й вона сама в цьому домі — дух, а може, й душа його (недаремно слова дух і душа одного кореня), адже все віддала для нього, дому цього, і цього такого зчу-жілого в цей урочий мент сина, і все для того, щоб він од неї пішов. їй хотілося плакати, але вона не плакала, бо знала, що плач тут нічого не зарадить, тож відчай її став не плачем, а безмовним погуком у порожнечу, адже порожнеча, на її відчуття, — це й був отой світ, куди вирішив вирушити її син.
І вона втретє заговорила про речі потрібні й конечні: щоб він дому таки не забував, щоб приїжджав, навідувався найчастіше, щоб писав; але знала, що всі ті слова — пісок, який сиплеться, ніби дощ чи попіл, сиплеться зі стелі, що мов ребра, і зі сволоку, що ніби хребет.