Знову звівся навколішки й почав молитися, невміло хрестячись; зрештою, це й не молитва була, бо молитов він не знав, а якісь п'яні, наполовину здеформовані слова.
— Сину, — сказав він. — Я йду до тебе, синку!
По його брудному обличчі текли сльози, і, може, через ті сльози видиво хати з жінкою й дитиною зникло.
— Ти ж мене не виженеш, сину, не виженеш? —п'яно мурмотів він. І тільки тепер помітив, що зовсім голий, у самих тільки здоровенних чорних трусах...
Хлопчаки біля пивниці похапцем волочили кудись велосипеда. Вони сварилися, а часом зупинялися й билися: велосипед тоді падав у болото; по тому хлопці знову хапалися за нього і знову кудись тягли. В них були замацьорені руки й обличчя, і вони подобали на малих чортенят. Тільки великі очі палали жадобою, а зверху і їх, і голого чоловіка в молитовній позі, і хати, і розгрузлу дорогу, і пивницю із глухо зачиненими дверима, і шосівку без жодної машини, і безлюдні обійстя, і голі дерева, адже вже заходило на осінь, обливав і обливав безконечний, марудно дрібний дощ. Зникла навіть світла крайка на заході, і десь голосно горлав півень, ніби хтось бігав за ним і ловив. Ішла на землю темрява і йшла впевнено великими, семимильними кроками. Світ зі світу пропадав.
Але зі світу пропало не все. Із найбільшої на цій вулиці калюжі виринула, раптом невеличка постать лагідненької бабусі, і та бабуся пішла поверх води ніби по льодові, бо й трохи не мочила свого взуття. І повернулася вона до Олексія, і засміялася раптом, війнувши на нього яскравим спалахом очей, ніби блискавка небо розірвала. Він чекав грому, але грому не було; зрештою, зникла й та стара, а залишився великий білий пес, який також озирнувся на Олексія і тим-таки голосом засміявся.
ОПОВІДКА ДРУГА
ПРИТЧА ПРО ІВАНА ПОХОДЯЧОГО
ЧАСТИНА перш А
АКТ П'ЯТДЕСЯТОГО РОКУ
Було воно так. Жив-був Іван, що його пізніше сусіди назвали Походячим, а жив на околиці міста, тобто і не в селі, і не в місті справжньому, а десь посередині; і, може, через те, що жив він посередині, кисло дивився на світ, і на хату свою мізерну, і на сусідів, і на довкільні краєвиди, і на матір свою постарілу, а батька він, здається, ніколи й не мав. Зрештою, батько в ті часи була не така вже й мала розкіш, бо чоловіки майже вигибли: хто на війні, хто поза війною, хто на своїй землі, а хто на чужій, хто на волі, а хто у неволі. Отож стало нудно Іванові жити на своїй околиці, у мізерній хаті, біля постарілої матері, бо коли дивився у вікно, бачив він той-таки краєвид, і якусь річечку нікчемну, і нікчемні верболози біля неї, одних і тих рибалок на річці, і одних і тих-таки людей навколо, та й дерева були ті ж таки й трава. Отож він і сказав матері, як кажуть усі дурні Івани в казках перед тим, як рушити в мандри; а в усіх дурних Іванів така вже поведенція: вони конче мають покинути рідний дім, бо їм у ньому нудно ставало, отож брали торбу на плече й рушали у світ.
— Піду-но і я, мамо, у світ! — сказав наш Іван, що його потім назвуть сусіди Походящим.
— По дурного голову? — злякалася мати.
— Нічо мені тут робить, мамо. Тож я й завербувався. Мати подивилася на свого одинака, і в неї закипі-
лися сльози. І побачила вона, що в її сина майже нема обличчя, а тільки якась машкара, що очі в нього порожні та холодні, і немає в тих очах ані її образу, ані будь-якого, хіба лишень сіра і темна вода, як на болоті, — стати ж отаким, як став Іван, очевидно, й значило "завербувався". І не було в нього на обличчі шкіри, а тільки якась пластмаса: пластмасовий був у нього ніс та лоб, а вуста не рожеві, як це буває в молодих хлопців, а сині, як у хворого на серце, — такий собі, знаєте, вербовий манекен. Отак стояв у сутінках хати пластмасовий син і вербовий манекен (адже завербувався) і мертво дивився кудись поверх материної голови, ледь-ледь розсунувши сині губи, але то й не усмішка була, а просто розсунуті губи.
— Що ж, зберу тебе, коли так, — покірно зітхнула мати і озирнула свою хату, бо подумалося їй: поселиться тут пустка.
І вона почала складати йому білизну і шкарпетки, сорочки і штани, і топтала це у благу валізу, а він ходив біля неї й невдоволепо бурчав, що не збирається тягти з собою цього мотлоху, і дещо з валізи викидав, кажучи крізь скривлені губи:
— Не треба мені цього!
Валіза стояла із відкинутою покришкою на стільці, і вже не було там місця, аби щось покласти, а мати тулила й тицяла в неї те чи те. Він же пішов до умивальника і забрав звідтіля мило й мильницю, зубну щітку й порошок, рушник і бритву. Відсторонив владно матір, порився в манатті, знову повикидав те чи й те, а вмостив, що приніс.
Мати стояла німо збоку й дивилася. І таке темне, мов кора, було її обличчя, ніби вона старіла не по роках, а по хвилинах і вже сягала віку сторічної баби. Темне лице облямовувала темна хустка, а очі стояли на тому темному тлі, як два синіх озерця, пронизливо ясних і світлих, ніби самі вони були тихим джерелом світла. Син замкнув валізу і зважив її в руці.
— Ще б їжі взяв, — сказала мати.
— Хіба на дорогу, — відказав син і подививсь у вікно, але нічого там не побачив, бо вікно було заслонене, як більмом, фіранкою. І здалося йому, що це вже не хата, а купе поїзда і той поїзд тахкоче рейками, і від того ніби просвітліло йому, Іванові, пластмасове лице. Мати це миттю помітила і відразу ж заговорила. А говорила вона речі звичайні й буденні про те, що йому ліпше не лізти нікуди на дурну голову, бо вдома — це вдома, бо там тільки добре, де нас нема, а насправді свій дім — це свій: вдома є кому й сорочку випрати, і їсти зварити, й те, та й се. А там, у світі, кому він буде потрібен?
— А кому потрібен тут? — спитав кисло. Зрештою, він і не вислухав гаразд того материного ґдирання, бо поїзд уже давно віз його у світ, ще відтоді, коли на таке зважився, у бозна-куди, у простір, якого не знав, і між людей, яких не бачив і не відав, та й дерева й трава були там інакші, як ці, що ростуть на околиці. І околиця засипалася в його очах попелом, і той попіл сипався, як дощ, а може, й був дощем, а може, цей попіл виникав від материного ґдирання, яке ніяк не могло спинитися. Тоді він стис вуста, глянув порожніми очима на матір і викинув із себе, ніби виплюнув, жорстко й різко, щоб припинити той потік слів, попелу чи дощу: