Отака дурниця привиділася студентові, а все тому, що він ліг спати, не повечерявши. Просто витратив перед цим останні карбованці, а до стипендії лишалося ще кілька днів. Річ у тім, що студент Кошук часом бував безрозсудним, хоч і захоплювався філософією. Йому по-дитячому захотілося цукерок, і він купив їх аж кіло. А потім не міг дивитися на ті цукерки, бо від них уже й нудило, хоч і сподівався, що цукерки покриють йому нестачу їжі. Отож, прокинувшись після того дурного сну, студент Кошук лежав і слухав, як бурунить у животі. Лаяв себе за те, що починає втрачати звичну селянську ощадність і все рідше дбає про завтрашній день, тобто все рідше думає, чи вдасться йому дотягти до стипендії. В роті було сухо. Думав, що сьогодні треба буде відсидіти три довгі "пари", але перед тим мав піти на розшуки їстівного. Прозаїчно гадкував про штани, які готувалися от-от розповзтися, а де дістати нові? — батько давно не присилав ані карбованця, може, тому й приснився йому сьогодні. За вікнами періщив весняний дощ, і студент Кошук відчув, що в душу йому закрадається чіпка печаль. Кілька років тому він приїхав сюди, зляканий і покірний долі, і місто вразило його: здалося великим і значним. А зараз уже здавалося малим і тіснуватим. Подумав, що студентам великих міст мало б житися краще: там швидше знайдеться підробіток. До того ж, йому ліньки було шукати підробітку, і він зі смутком вислуховував, як буркоче в животі і посмоктує під ребрами. Нахилився й підняв із підлоги пачку сигарет. Висмикнув одну й затягся. Ну от, тепер легше! Тепер можна подумати й про дівчат-однокурсниць чи й чужих, але останнім часом вони не викликали в нього тієї щемливої радості, яку можуть викликати дівчата. І йому стало жаль, що ніхто не пробуджує в його голодній душі щемливої радості. Більше того, йому здалося, що він після цього сну якось ніби змінився, що на тілі в нього напнута жаб'яча шкурка, а може, в тому сні він і справді перетворивсь у жабу? Здригнувся, хоча й яка безглузда була ця думка. Провів пальцями по тілу: ні, тіло в нього було, як завжди. Тоді він почав себе переконувати: "Ось я зараз лежу, мені добре, хоч я з біса голодний. Чого мені бракує? Не маю ніякого майна, ніяких турбот і зобов'язань. Я можу встати й піти, а можу й не вставати...". Загалом, він не хотів, щоб навчання швидше закінчилося, щоб іти на свій хліб, адже тоді почнеться ще більша нудьга, як тепер. Тоді чорта лисого робитимеш, що тобі заманеться! Вдивлявсь у тонучу серед сутіні стелю і пускав догори попелясті хмарки диму. За вікнами гуляли вогкі струмені, і він з насолодою відчув, що хазяї сьогодні трохи протопили кімнату.
Студент Кошук устав із ліжка. В нього голосніше завуркотіло в животі, і він знову вилаяв себе за безгосподарність. "Ні, більше такого не робитиму! Треба розтягувати гроші так, щоб дотягти до стипендії". Господарі хати, де він комірникував, снідали, брязкали посудом, і він не міг того спокійно слухати. Селянський шлунок протестував надто бурхливо, до того ж пахло смаженими млинцями, які він завжди любив, і цей запах вельми його дратував. На столику біля дзеркала лежали "Пролегомени" Канта, і від погляду на ту мудрасну книгу йому стало млосно. Не так, щоб він дуже вже захоплювався Кантом, просто в нього з однокурсниками зайшла суперечка: йому казали, що таку книгу годі нормальній людині прочитати, а він хотів доказати, що це не так. "Цікаво, — подумав студент Кошук, зводячи коміра благенького китайського плаща, — чи розумів Кант сам себе?". Він підійшов до дзеркала — і чи щось йому в голові замутніло з голоду, чи й справді таке було, йому на мить здалося, що над коміром того плаща під кепкою стримить жаб'яча фізіономія. Він здригнувся, але ні: все нормально. Це був він власною персоною, і не його вина, що в нього заширокий рот і трохи розплесканий ніс. Таким його народили батечко з матінкою, той татусь, котрий приснився йому на возі, як сільський дядько, хоч насправді був у селі, як і мати, вчителем. Студент Кошук вийшов на вулицю, і на нього повіяло запахом відсирілої землі і мокрих дощок. У голові була порожнеча, яка завжди мило супроводжувала студента Кошука, коли в кишені гуляв вітер. "Є три види божевілля, пригадав він студії над Гегелем (не за програмою, а самостійні, бо за програмою вчили ще більшу нудоту, ніж її писав Гегель). — Слабоум'я, тупоум'я і, врешті, справжнє божевілля". На якій я стадії? Враховуючи його сон і відчуття, яке в нього не зникало, смішне на сторонні вуха, але зовсім не смішне для нього (він щось узяв на себе жаб'ячого), — перебуває десь посередині між трьома видами божевілля. Йому стало весело від цієї цілком гумористичної думки, і він відчув, що й під дощем, коли це весняний дощ, може бути затишно. Бо навколо все повилося хитливою матовістю. Невиразно бовваніли дерева та хати, а вуличка тяглася лискучим болотом аж до мосту, де вже починалася шосівка, і авта пливли по тій шосівці, наче великі чорні човни. "Чорт забирай! — пробурмотів студент Кошук, обходячи велетенську калюжу. — Чи прийде й сюди цивілізація? А зрештою, що таке цивілізація?" Його шлях лежав до кінця немощеної вулички і ще трохи по шосівці, там жив чи його приятель, чи ворог (поки що він цього до кінця не збагнув) Кап-лунський. Каплунський і справді подобав трохи на півня зі своїм коком-чубом, був він ані розумний, ані дурний, але принаймні гроші майже завжди мав і найбільше чого боявся: втратити стипендію, хоч батьки йому й допомагали. Він і говорив так, ніби кокотав півень; йти до нього було неприємно. Але що вдієш?.. Навколо громадилися хмари, сірі й також ватяні, а дощ лопотів об плащ, ніби під ним не було тіла. Плечі вже змокріли, і студент Кошук ще більше зігнувся. В голові легенько потріскувало, і він подумав, що в нього, мабуть, уже перша стадія божевілля, за Гегелем, — слабкодумство... Хазяйка Каплунського чемно сповістила, що його однокурсника нема, що той пішов, але має повернутися. "Заходьте, — сказала вона, —він повинен надійти." Студент Кошук не відмовився і зайшов у зовсім теплу із запахом свіжої білизни кімнату. Невідь-звідки ішов той запах, бо в кімнаті розвішаної білизни не було. "Тут і почекайте", — сказала господиня, і студент Кошук кивнув головою. "Я його однокурсник", — заспокоїв він господиню. "Знаю", —господиня причинила двері, а він ударив мокрою кепкою об коліно. Сів на стільця і перше, що побачив: на столі лежала цілушка хліба. Плащ прилипав до колін, Кошук кинув його на другого стільця. Рука його сама простяглася до хліба, цілушка була черства, але це студента не стурбувало. Загнав зуби в твердий хліб і почав пожадно пережовувати. Хліб миттю зник у його нутрі, і студент Кошук задумано подивився на порожнього стола. Сидів на стільці, приплющившись, і слухав: гаряча робота почалася в його животі: хліб переварювався там, як у киплячому казанку. Але думав він не про їжу, а про те, що й справді не хотів кінчати інститута, не хотів, щоб надійшла пора, коли треба буде влаштуватися на роботу, думати про одруження, про свій дім, родину і все таке. Власне, його це не жахало, але й не приваблювало, може тому, що був надто молодий. Студент Кошук витяг сигарету, цього разу передостанню, і почав пускати до стелі пасмочка диму. Дим крутився звивистими спіралями, в животі творилося казна-що: здається, банячок його шлунка миттю переварив ту скибку і на все горло кричав, щоб тиснути щось іще. Ні, очевидно, йому не обійтися, щоб не піти до дівчат у гуртожиток (вчився він у другу зміну, й до лекцій було досить часу). Там завжди нагодують, лише треба стати на півгодини парубком. Пошкірити зуби й погратися, а потім потеревенити на цікаві для дівчат теми. Вони його приймуть, бо спрагло очікують женихів. І йому стало жаль тих дівчат, адже женихом він зовсім не бажав бути. "Вставай і рушай", — наказав він собі. Але для того, щоб дістатися до дівчат, треба було тягтися під гору, тоді — через бульвар, а тепло трохи розмлоїло студента Кошука. А ще так по-домашньому пахло білизною, — звідкіля в біса узявся цей запах? Окрім того, він очікував Каплунського, хоч добре знав, що той грошей йому не позичить. Закокоче щось по-півнячому, трусне коком-чубом і подивиться на Кошука із тією зневагою, з якою дивляться на людей усі півні. Було приємно відчувати, що одяг швидко сохне, що на плечі не чавить холодна волога. За вікном лопотів дощ, і очі Кошукові на мить солодко зліпилися. І в цей короткий мент він знову виразно відчув себе жабою, яка після блукань по болоті залізла під камінь і солодко там приплющила очі. "Що це зі мною діється?" — струснувся студент Кошук. Розглянув крізь напівопущені повіки кімнату — стеля тонула в легкому сутінку, навколо виступали речі: стіл, вицвілі фотокартки на стінах у рамках з виклеєними на них черепашками, якісь нетутешні, з іншого часу обличчя німо зорили на нього з тих фотокарток, етажерка з фігурками, схожими на величезні шахові пішаки, поїджена шашелем вельми ветха шафа — видно було, як із дірочок сиплеться порохно; вікна завішані фіранками домашнього виробу із витнутими посередині ніби пальмовим листям, крізь яке проглядало дзюбасте скло. Подивився на те місце, де лежав хліб, але тепер там лазила велика сіра муха, спинялася й висовувала хоботка, щось шукаючи на цераті. Мусив уставати і йти. Студент Кошук таки встав, натяг кепку, а тоді й плаща, який неприємно його охолодив... Надворі дощ перестав. Вулиця тяглася вздовж річки, шосівка майже затягнена землею, збоку проїхала була, певне, недавно підвода, проклавши колію, і в ній застигли дві смужки води. Десь грало радіо — співали "Коли розлучаються двоє": студент Кошук на мить зупинився й подивився, як уходять у річку качки. Хиталися, присідаючи до землі, тоді кидалися з берега й плюхались у воду розкішними вимитими грудьми. Ішов повз школу: на підвіконнях стояли вазони, а за тими вазонами темніли голови школярів; ішов повз паркан, обписаний непристойностями; ішов повз альтанку, в якій і зараз стояло двоє закоханих, хлопець був чимось схожий на Каплунського. А може, то Каплунський і був? Але тепер його зовсім не цікавило, Каплунський то був чи якийсь Куролапський, отож навіть голови у їхній бік не повернув. А все тому, що студент Кошук якось нутрово жалів сам себе, можливо, тому, що його голодна душа була молода, а шлунок ніби той, що волає в пустелі. Засунув руки до кишень і йшов каштановою алеєю. Побачив, що каштани випнули вже величезні липкі бруньки і ніби мацали ними повітря чи пили його: позаздрив тим каштанам, які не знають, що це, коли в кишенях гуляє безгрошівний вітер, а не тільки вітер із небес. Чорна кора каштанів блищала від вологи. Студент Кошук ішов до арки з колонами, минув її і ступив на бульвар. Тут було тихо й порожньо. Пахло бруньками і розмоченим вапном недавно біленої огорожі.