І Він замкнув ключем двері зсередини, скинув плаща, кепку й помітив, що в нього тремтять руки. Голову пойняло запаморочення, власне, воно після випитої сивухи і не зникало, а збільшилося. Постояв, перечікуючи, доки заспокоїться серце і проясніє голова. Але серце не заспокоювалося, і запаморока не минала. Тоді він визувся з туфель і, забувши про капці, пішов у хатні двері, які відчинилися й зачинилися за ним, ніби подих. І опинивсь у кухні, з якої вело троє дверей: одні у кімнату Вальдусеву, другі — в материну, а треті — до квартирантки Зоні. І він, нечутно ступаючи шкарпетками підлогою, пішов туди, куди його повело, тобто в ті двері, що були привідчинені.
Квартирантка Зоня підхопилася й сіла, навіщось прикриваючи груди руками, хоч була в сорочці. Шкурко спрагло вдихнув солодкого, розлитого в кімнаті запаху, як вдихає вовк запах вівці, і відчув, що й сам стає вовком, обростаючи шкурою та пазурами. І зуби в нього стали такі великі, що мусили трохи й цокотіти.
— Хто там? — злякано мекнула біла вівця.
— Ша! Ша! — сказав запаморочений вовк. — Це я, Вальдусь!
— Чого тобі? — так само злякано шепнула вівця. Але наросла на ньому шкура була зайва. Через це
почав гарячково її з себе скидати. Брязкнула пряжка зі штанів, а сорочка війнула білим птахом і безживно опала на підлогу: Шкурко опинився у синій майці і в трусах у смужечку, а також і в шкарпетках у смужечку.
— Ти що, сказився? — шепнула Зоня, опустивши від грудей руки.
— Тихо будь! — сказав він владно і поліз навкарач-ках по ліжкові.
— Не треба! — вона почала пручатися, боронячись від його губ. — Нє, ти справді сказився!..
— Сказився! — прогарчав вовк, впиваючись у м'яку тлустінь її вуст і притискаючи голову дівчини до подушки. — Я сказився! І тебе скажу!
Його рука втопилась у колихливому розливі перса, а губи знову впилися у вуста, на яких ще відчувався смак помади.
І Зоня обм'якла. Вже не пручалася і не рвалася, а безвольно відкинула руки, і хоч на його поцілунки не відповідала, але від її тіла раптом повіяло такою гарячкою, таким солодким туманом, ніччю глибокою та
потужною, що він не зміг утриматися, щоб не відчути ту ніч на доторк, а коли його рука це вчинила, то зсунула до грудей сорочку — він відчув себе молодим радісним вершником, який з маху скочив на коня, звів списа і вгатив ним у змія, що клубочився біля ніг того коня, обплутавши йому копита, і спис потрапив у розхилену пащеку, і з пащеки полилася яскраво-червона, лискуча й молода кров, і та кров облила потовчену траву, і змій перестав бути змієм, а став насінням трави, яка відразу ж почала проростати й буйно покривати вклеєного в ту траву коня, котрий не зрушився із місця, а тільки нервово здригався, і почала проростати через вершника, вганяючи у нього гострі ножі, протикаючи наскрізь.
І він упав, як падає воїн в бою, прошитий списом чи кулями, і не було вже в ньому ні краплі сивухи, що нею напоїла його бабця Пуця — вся вигоріла, і він сам вигорів, і з нього справді залишилася тільки шкурка, як його й прозивали, сама тільки висушена й видублена на сонці шкурка, яка не могла вже поворушити ані волоском.
— Що ти наробив? — спитала Зоня.
— Хе-хе! — засміявся раптом він. — Сама знаєш...
Лежав, розкинувшись на ліжку обіч неї, вичерпаний і випитий, випотрошений, але, незважаючи на це, до глибини душі задоволений. І не було в його душі жодної думки, жодного бажання, ніякого запаморочення, був Вальдусь осяяний, як скельце під сонцем, що лежить на смітнику. І тільки малесеньке здивування, як те скельце чи, власне, осколок, приліплений збоку, війнуло на нього вітерцем: "І це треба було в той дощ лазити, як дурному?"
Місяць ясно вливавсь у кімнату. Вальдемар скосив око й побачив біля себе застиглий жіночий профіль, схожий на листка кропиви, а ще він згадав її п'ятку, що визирала з порваного колготка, а ще капці, стоптані в заднику, а ще не зовсім чистий червоний халат у квіточку — на мент жорстка туга стисла йому серце. Але тільки на мент, був-бо надто втомлений, надто вичерпаний, щоб про щось думати і щось розважувати.
— Е, — подумав він, перш ніж заснути. — Чорт його бери! Хіба не все одно?
ОПОВІДКА П'ЯТА
СТУДЕНТ КОШУК ІЗ ШІСТДЕСЯТИХ
АКТ ШІСТДЕСЯТ П'ЯТОГО РОКУ
Студенту Кошуку приснилась жаба-ропуха. А може, й не приснилася: йому раптом здалося, що та жаба-ропуха він сам.
"Нічого дивного, — подумав він уві сні, чи в півсні, чи в півмаренні, — адже скільки такого траплялось у казках. Усілякі там царевичі з царівнами — чудові й романтичні історії!".
А може, подумав у тому сні чи півмаренні студент Кошук, кожна людина й справді має антропоморфічну сув'язь із світом тваринним, і це зовсім не казки, але чому до нього прийшла саме така пара?
"Я б міг би вибрати, — марив він, — щось привабливіше. А то якось неприємно, по-гумористичному все це звучить".
Бридливо здригнувся, а що прокинутись остаточно не зміг, то й мусив додивитися той сон а чи півма-рення, та й причина в нього до того була поважна: він хотів їсти; їсти не було чого, отож він і заснув, бо уві сні якось не так припікає голод.
Жаба-ропуха перед тим, як приснитися студентові Кошуку, спала важким довгим сном (майже так само, як спав він оце зараз), коли ж вода підмила ґрунт, і земля з шурхотом обвалилася у рівчак. Голодні струмені почали спрагло роз'їдати землю і жаб'ячу нору. Холодний потік підхопив ропуху і виніс її із затишної хати. Вона сонно водила лапами, хвилі били її у засліплені брунатні оченята; жаба моргала, і її відносило все далі. Коло дороги ропуха зачепилася за бур'янину, і холодна вода почала хльостати її по боках. Жаба зачепилася за бур'янину другою лапою і з натугою вибралася на розмиту вулицю. Дощ лопотів навколо, обхлюпував її рідким багном, подзьобував їй спину, і вона проскакала по дорозі. Холод зціплював м'язи, і ропуха ледве рухалася, її брунатні оченята дивилися на світ здивовано й не розуміючи. Жаба трохи проповзла дорогою, і її лапи з розчепіреними гострими пальчиками липли в болото. Не розбирала напрямку, але знала, що їй треба вибратися із дороги, де так незатишно дзьобалися краплі, а може, і зі сну студента Кошука, де їй також було незатишно. Ропуха зібралася на силі й стрибнула. Але в цей час почувся гуркіт і лопотіння. Жаба припала до землі. їхала підвода, сонний дядько в зеленому брезентовому плащі, зовсім схожий на батька студента Кошука, помахував пужалном. Кінь ступав, низько опустивши голову, а вода стікала з обідків коліс жовтими брудними струмками. Жаба ще більше зіщулилася, очікуючи, що на неї наступить копито, але копито ступило обіч неї. Ропусі захотілося вритись у землю; і вона поворушила лапками: перед очима повільно оберталося колесо, і жабі здалося, що це зовсім не колесо, а чиєсь велетенське око. (Студент Кошук щось подібне читав у котрогось із філософів. Око — це природний циркуль, так, здається, він читав, а центр його — зіниця. Що коло в колесі, що зіниця в оці і що промінь у сонці в небесних і земних тьмах знамень...). Жаба ще більше зіщулилася, скільки могла, вилуплюючись на те колесо, зовсім не тямлячи, що це філософічний символ, а воно в'їдалось у розгрузлу дорогу, розсовуючи болото, і болото відсунуло ропуху трохи вбік. Колесо проїхало, тоді почало обертатися друге. ("Міркуй і так, — пригадав студент Кошук того-таки філософа. —Коли вечір з піччю голодний, тоді ранок із світлом ситий". "Сповниться завтра... Розумію-бо сон цей, що вночі його бачив..."). Так думав уві сні студент Кошук, а жаба-ропуха безтямно лупилася і на це друге колесо, і цього разу не тямлячи, що й то філософський символ. Воно лягло в перший жолобок, прокладений попереднім колесом, і жаба перестала боятися. Вона спробувала поворушитися. Це вдалося, і вона стрибнула через жолобка. Із задоволенням ляпнулася на живіт і пострибала до невиразно сірої в цьому світлі трави. Гостро покльовували їй спину крижані крапельки; жаба скочила в траву й побачила камінь, під який можна було б підповзти. Вона влізла туди, вже відчуваючи приємний дух весняної землі, і знову солодка нерухомість почала охоплювати її тіло. Жаба приплющила оченята, ще здригалася від відчуття щойно пережитого, але її маленький мозок не в силі був утримати навіть страх. Довкола пахло так само, як пахло в її норі, вогка тиша голубила жабу, і шкіра її перестала труситися. Ропуха випустила слину і заплющила повіки, мріючи про ще один подвиг: аби вибратися із поплутаного голодного сну студента Кошука...