Дома при обіді одна думка зайняла його дуже. Нині заплатив у друкарні п'ятдесят гульденів. Невеликі се вправді грсшіі і не жаль їх видати на якесь видавництво, але годиться подумати, чи не краще би складати їх для себе. А то хто знає, що буде. Вже мав зложених близько три тисячі гульденів на чорну годину, а тепер осталось тільки дві і щось, решту видав без матеріальної користі для себе. Громада... яка там ся громада! Поки працюєш для неї, поти й рада тобі, а занедужаєш — не поможе, мара тебе бери, інший прийде... Погана громада! Не треба так легкодушно витрачати гроші/ ліпше складати їх для себе. Правда, на старість, може б, брати притулили його біля себе — вони ж йому не мало винні! — та допустити до того Дорко і в голові собі не покладає, не хоче бути тягарем нікому.
Тут ураз лице пана директора роз'яснюється, якась важна думка приходить йому до голови, бо з вилками і ножем у руках сидить непорушно і дивиться на протилежну стіну, немов там шукає відповіді на своє питання. Але стіна мовчить, звісно, на те вона й стіна...
В кілька днів потім у касині стрівся Дорко з Іванським, що грав у більярд.
— В більярд граєте,— промовив директор своїм звичайним, ніби суворим голосом, а про іспит не думаєте...
— О ні, пане директор! — відповів Іванський, торкаючи києм кулю.— Вже задачі мої прийняли, в липні усний іспит здаю.
— Ну, то добре,— і Дорко виходить у сусідню світлицю.
"Добре, що Іванський іспит здає? — питається себе пан директор.— Для Іванського добре. Може б, йому сказати, що Маня про нього казала? Ні, нащо? Але зрадів би! То й що з того? Нащо Доркові бути сватом?! Вже й так кілька дівчат висватав, кілька парубків оженив, був дружбою — досить йому того!"
— Добрий вечір! — вітається секретар товариства з паном директором.
— Добрий вечір.
— Пане директор, я маю до вас просьбу. Може б, ви замість мене зробили справоздання на загальні збори? Ви, довголітній виділовий, знаєте всі справи...
— Не зроблю, не маю часу.
— Зробіть, зробіть!
— А ви за той час будете в кав'ярні сидіти? Такий молодий студент, а вже лінивий!
— Я пишу розвідку на університет, часу не маю.
— А ви думаєте, що в мене часу забагато?.. Коли маєте розвідку віддати?
— До двох тижнів.
— Пришліть мені завтра протоколи додому, я напишу справоздання.
І так не раз бувало: Дорко насварить перше, назве лінюхом, самолюбом, а потім бере за других громадську роботу, щоб не мати спокійної ночі.
Просидівши звиш чотири години на нарадах виділів товариства, на яких дав волю свому обуренню на несолідність членів товариства і лінивство авторів, що й за гроші не хочуть нічого робити, пан директор перекинув іще в касині кілька часописів, полагодив із деким менші орудки і, надівши бриля, пішов додому. Вечеря вже вистигла, вГн напився самого чаю, закурив папіросу і думав, до якої роботи братися. Вийняв свіже число газети політичної і там у новинках найшов вістку про вінчання свого брата.
Щасливий брат! Тепер собі розмовляє з молоденькою жінкою, він веселий, вона весела... а тим часом старший брат сидить отеє одинокий у своїй хаті разом зі своїми невеселими думками. Хата гарна, убрана майже вибагливо — всі то кажуть,— та чому вона здається не раз темною печерою, ведмежим логовищем? Чому у ній не раз так скучно, так тихо, так непривітно? Колись, у дні бідовання, так убране мешкання, яке тепер має, було для нього ідеалом, а тепер не вдовольняють його ані ті біленькі довгі та широкі завіски при вікнах, ані портьєри, фотелі і дивани — нічого. Все йому здається чимсь звичайним, начеб до того звик не від яких п'ятьох-шістьох літ, а зроду.
Товаришки життя треба — он що! І найкращі квіти в золоченім кошику не заступлять сього живого квіту, що вміє так любо усміхатися, і найкраще щебетання канарків не заступить щебетання маленьких жвавих діточок. Без товаришки життя чоловік собі ворог — власне, ворог правдивий, се дійсна правда. Ніхто чоловікові так не дошкулить, як іноді сам собі дошкулиш осоружними думками. І нема кому ані розрадити тебе, ані розвеселити, додати духу; живеш собі, як отсей канарок у клітці... Та ні, сей же канарок "жонатий"...
Не пощастило Доркові з порівнянням, облишмо те. Коротко сказавши, коли можна ще женитись — а всі так кажуть,— то треба оженитися; на видавництва грошей не викидати, складати гріш до гроша, щоб забезпечити будучину собі і... і кому? звісно, жінці! Хто ж вона? Невже панна Маня?.. Ба! коли б вона схотіла! Чому ж би не схотіла?! Адже казала: "Ти мені подобаєшся!"
"Дорку, Дорку! — спитає себе у своїх мріях пан директор,— розваж-но тільки спокійно! Скажемо, що ти батько такій доньці, як панна Маня, і тій Мані подобаєшся своєю розвагою, а не молодечою жвавістю, такий Дорко, як ти, чоловік без декрету, що не може на випадок оставити сім'ї ніякого забезпечення. Чи ти віддав би Маню за такого Дорка? Правда, що ні? А як вона сама хоче? То нічого, вона не знає життя... Ніде правди діти, ти вже старий кавалер, волосся вже сивіє, нерозумних примх маєш багато, а якби ти оженився, здобув би справдешній анархістичний елемент до хати. Настав би інший лад, видавництва пішли би в кут, не одна робота громадська не зробилась би, жінка намовила б шукати певної посади, прийшлось би покинути ту цілу копу любої дітвори, з якої колись будуть добрі, щирі прихильники до рідного народу, яка до тебе привикла, а ти до неї,— словом, ціле життя змінилось би. Подумай, Дорку!"
І думав він так із годину, і нічого не видумав. Поклався спати, думав у ліжку з півгодини, і таки не рішив справи. Остання ясна думка його перед самим сном була така, що хто йде проти природи, на сім природа мститься... З сією думкою він і заснув.
І пішли йому дні за днями, як звичайно, одностайно, без надмірної радості і без надмірного смутку. Мрії про одруження не покидали його, та вже не дошкулювали так, як під першим враженням розмови зі своячкою. Він робив свою щоденну роботу дома і по товариствах і дуже часто забував про свої далекі заміри, а зміна способу життя на інший здавалась йому щораз більше неможливою. Раз іще, в три тижні по весіллю, подратував його лист від брата, в якім і Маня — зовсім випадково — мала нагоду "поцілувати дорогого вуйка Дорка" і просити його в гості до Середлісся. Відписав зараз, що дуже рад би приїхати, але не може.