Бачить її вуйко в уяві своїй і приглядається оком знавця. Легкодушна? — ні! Негарна? — Але ж Гарна, а може, й дуже гарна! Не інтересується нічим? —і І то ні! На все цікава. До того щира, весела, розважна... А яка дома?
"Ей, Дорку,-— остерігає себе пан директор;— не вір лиш ти жіноцтву! Читав ти, в голову тобі цвяшком вбилася думка 1 Н і чого нового (латин.).
що кохання — то огонь; підійдеш занадто близько — попечешся, відійдеш занадто далеко — не зігрієшся, а станеш собі в мірі — і зігрієшся, і не попечешся. Нехай собі панночки ростуть здорові і віддаються за кого хочуть, а ти їх не займай і не дайся зайняти. Таки найліпша позиція вуйка: всі тебе люблять, і ти всіх любиш, і однака тобі і Маня, і Оля, і Галя і як там вони ще називаються".
Але як-то, як-то Маня сказала? "Ти мені сподобався!" Гм... ну що ж? Чому ж би не мав подобатись? Вуйко всім подобається...
Локомотив свище довго-довго, аж усі думки директорові проганяє в ліс, яким саме поїзд переїжджає. Вже смеркає, надворі така краса весняна, що ні надивитися на неї, ні на-любувати. Дорко визирає крізь вікно в ліс, бачить будника, як стоїть біля своєї хати з червоно-білою лопатою, і завидує йому, що може собі жити в такім прекраснім лісі. Але поїзд минає небавом ліс і стає на новій стації. По вагонах починає тяжко ступати якийсь чоловік, що запалює лампи.
Дорко сідає собі гарненько в куточку, чує мовби дрімоту, здогадується, що тому все ще винна минула ніч, і дозволяє вже мріям безладно снуватися в голові, не дбаючи, чи є в них логіка, чи ні. Поїзд їде далі, колеса торохкотять у такт та вколисують утомленого Дорка...
Як приїхав додому, де містився інститут під його доглядом, мов не пізнавав власної хати. Все там стояло на своїм місці, як перше, порядок був зразковий, але тепер, при світлі від лампи, те все здалось йому якимось непривітним, що просто не міг дивитися. А вже найбільше дратували його власні видавництва, що спокійно в ладі лежали собі в куті хати на шафі, звідки визирали, крізь вікна та немов просилися в світ поміж люди... Ліжко було вже постелене', а слуга питався, чи чого не треба.
— Не треба нічого,— відповів пан директор непривітно.— Канарки їсти дістали?
— Дістали.
— А квітки поливані?
— Поливані.
— Ну, то можеш іти спати.
Слуга вийшов, а пан директор умився, натерся холодною водою і зараз ліг на ліжко. Довго лежав і не міг заснути. Будильник, що ніколи не дратував його, тепер, здавалося, цокав так дуже, мов молотом бив об голову. Дорко слухав його довго, але вкінці не втерпів, завинув його в рушник і сховав у столик. Але небавом тиша гірше ще вражала його, ніж те одномірне цокання. Вийняв годинник знову зі столика, поставив і за якої чверть години заснув.
Вранці в шість годин пан директор, по своєму звичаю, збудився. Не вставав зараз, тілько складав собі програму на цілий день.
Треба вислати число газети передплатникам, передати зібрані на весіллі гроші комітетові будови театру, зробити коректу двох аркушів свого видавництва, піти до ,каси ощадності вийняти п'ятдесятку, щоб заплатити друк, порахувати касу інституту, а тоді ввечері піти на два засідання виділів товариств, одно о п'ятій годині, друге о сьомій.
Треба ж знати, що хоч Дорко титулу урядового не мав, але на титулах почесних йому не збувало. Був доглядачем інституту для учеників, редактором "Письма для народу" і власних видавництв, виділовим чотирьох товариств, членом десятьох товариств, між іншим, і читальні в своїм ріднім селі, до того був також коректором книжок, видаваних власним коштом...
Титули сі не давали Доркові здебільшого ніякого зиску, але зате вимагали багато роботи, не раз стільки, що не міг собі дати ради. А що мав хвальну звичку, не кидати не зробленого, то бувало сидів пізно поза північ при лампі і томив свою сивіючу голову і короткозорі очі.
До кав'ярні і шиночку не заходив ніколи, тільки вільного часу ввечері приходив до касина, де до дев'ятої години грав віста або тарока, а о дев'ятій вертав додому на вечерю. Давніше можна було бачити його на вечорницях, як заохочував молодіж бавитися, але остатніми літами перестав бувати на забавах. Тільки коли приїхав Народний театр до столиці, Дорко брав абонемент і щодня приходив на вистави театральні, з яких більшу часть бачив по десять разів.
Полежавши з півгодини, пан директор устав із ліжка, умився, одягся і пішов у ті світлиці, де снідали його вихованці. Оглянув кожного по черзі і при однім станув:
— А ти де собі розбив так ніс?
— Вчора" штовхнув мене один у школі, і я розбив собі об лаву.
— Для чого ж він тебе штовхнув?
— Я нічого... сидів собі...
— І він без причини тебе штовхнув?! Ей, Влодзю, що з тебе буде? На конференції поданий з трьох предметів, у школі збиткуєш,— підеш, небоже, гуси пасти.
— Та я, прошу пана директора... Я вже тепер учуся,— виправдувався ученик.
— А ти як думав, що то не твій обов'язок учитися, що ти ласку робиш татові і мені, коли вчишся? Ну-ну, вчися, якось-то буде,— і директор погладив хлопця по голові.— Дуже розбив ти собі ніс?
— Ні, тільки шкурку здер.
Пан директор оглянув добре напухлий ніс у хлопця і, втихомирений, відійшов. Недармо всі кажуть вуйкові, що він був би дуже добрий тато, коли б оженився. Він був уже в тих літах, у яких не то" не вражає чоловіка величне слово вуйко з рожевих уст дорослої своячки, але й діти не здаються вже "сотворіннями", що вміють тільки дошкулювати. Пана директора дітвора любила... Хоч із погляду був суворий і звичайно говорив приказуючим голосом, але діти, ті найліпші психологи, дуже скоро відгадали, що пан директор їх таки любить. Пан директор розважав не раз сам сю річ і нагадував собі не без удоволення загальнознану приказку, що кого діти люблять, той добрий чоловік.
Коли "діти" пішли до школи, пан директор оглянув іще клітку з канарками, зірвав три зів'ялі листки зі своїх квіток, що в нього стояли і на вікні, і в окремім коші, деякі папери сховав у столик, деякі в кишеню, повідчиняв вікна і вийшов на місто.
На роботі, яку собі визначив на ранок, минув йому час до першої години. Втомлений і скулений вертав додому, не звертаючи ніякої уваги на перехожих.