— Жигайте його якнайдошкульніше, і тоді він прибіжить до мене, — сказав Фіно. — Я пообіцяю приборкати вас, удавши, ніби роблю йому послугу. Він близький до міністерства, і завдяки йому ми відхопимо собі якийсь шмат — місце позаштатного вчителя або патент на тютюнову крамничку. Нам пощастило, що ми допекли його до живого. А хто з вас хоче написати для мого нового журналу змістовну статтю про творчість Натана?
— Доручіть це Люсьєнові,— сказав Лусто.— Гектор і Верну напишуть статті для своїх газет.
— До нобачення, панове! Зустрінемося з вами у Бар— бена, — сказав Фіно, засміявшись.
Люсьєн вислухав поздоровлення у зв’язку з тим, що його прийнято до грізної когорти газетярів, і Лусто рекомендував новачка як людину, що на неї можна покластися.
— Люсьєн запрошує нас усіх, панове, на вечерю до своєї коханки, прекрасної Коралі.
— Коралі переходить у Жімназ, — сказав Люсьєн Етьєпові.
— Справді? Тоді, панове, ми підтримаємо Коралі, згода? У всіх своїх газетах кількома рядками повідомте про її ангажемент і наголосіть на її талант. Похваліть дирекцію Жімназ за відчуття прекрасного і тонкий— смак. А може, наділимо її й розумом?
— Розумом ми її наділили,— мовив Мерлен.— Фре— дерік разом із Скрібом написали для Жімназ п’єсу.
— У такому разі директор Жімназ найпередбачливі— ший і найпроникливіший з усіх гендлярів,— заявив Верну.
— До речі! Не пишіть статей про Натанову книжку, поки ми не домовимося, зараз я вам скажу про що, — мовив Лусто. — Ми повинні допомогти нашому новому товаришеві. Люсьєн має дві книжки, які треба десь прилаштувати, — збірку сонетів і роман. Присягаюся своїм пером журналіста, за три місяці ми з нього зробимо великого поета! "Стокротками" ми скористаємося, щоб принизити романтичну поезію — всі оті "Оди", "Балади" та "Споглядання".
— Ну й сміхота буде, якщо сонети негодящі, — сказав Верну. — Якої ви думки про свої сонети, Люсьєне?
— Авжеж, як вопи вам здаються? — підхопив один із пезнайомців.
— Панове, сонети в нього прегарні, — сказав "Пусто. — Слово честі.
— От і гаразд, — мовив Верну. — Значить, я* поб’ю НИМИ отих поетів вівтаря, вони обридли мені.
— Якщо Доріа сьогодні ж увечері не візьме "Стокроток", ми запустимо статтю за статтею проти Натана.
— А Натан, що скаже на це Натап? — вигукнув Люсьєп.
Усі п’ятеро газетярів мало животи не надірвали 80 сміху.
— Він буде в захваті, — сказав Верну. — Ось побачите, як ми все владнаємо.
— Отже, ви наш? — запитав одии з газетярів, якого Люсьєн не знав.
— Звісно, Фредеріку, ми тут не жартуємо. Ось так, Люсьєпе, — звернувся Етьєн до новонаверненого. — Бачиш, як ми дружно виступаємо за тебе? І ти теж не ухилишся при нагоді. Ми всі любимо Натана, а збираємося напасти на нього. Ну годі про це, давайте-но поділимо "імперію Александра". Фредеріку, хочеш Французький театр та Одеон?
—— Якщо піхто не заперечує,— сказав Фредерік.
Усі на зпак згоди схилили голови, проте Люсьєп помітив, як у декого в очах блиснула заздрість.
— Собі я залишаю Оперу, Італійців та Комічпу оперу, — сказав Верну.
— Хай буде так. Гектор візьме театри водевілів, — мовив Лусто.
— А як же я? Залишуся без театрів? — вигукнув другий із журналістів, яких Люсьєн не знав.
— Гаразд, Гектор відступить тобі Вар’єте, а Люсьєн — Порт-Сеп-Мартен, — сказав Лусто. — Віддай йому Порт— Сен-Мартен, він без тями від Фанні Бопре, — звернувся він до Люсьєна. — Натомість ти одержиш цирк Олімпіо. Собі я візьму Бобіно, Фюнамбюль і пані Сакі... А зараз подумаймо про завтрашній номер газети. Ми щось маємо?
— Нічого.
— Зовсім нічого?
— НічогоІ
— Панове, сяйніть талантами заради мого першого номера! Барона Шатле та його чаплі не вистачить на
гИг^1 Состеи-Демосфен уже навряд чи кого насмішить, — сказав Верну.— Всі накинулися на цю тему.
Счі__ Так, нам потрібні нові мерці! — сказав Фредерік.
Цапове, а може, візьмімося за доброчесних мужів із табору правих? Повідомимо, наприклад, що в пана Бональда тхне від ніг? — вигукнув Лусто.
— А що, як розпочати серію нарисів про знаменитих ораторів — прихильників уряду? — запропонував Гектор Мерлен.
— Розпочинай, друже, — сказав Лусто. — Вони з твоєї партії, ти їх знаєш і, може, в такий спосіб задовольниш яку-небудь міжусобну ненависть. Перемий кісточки Беньйо, Сірієсові де Мерінаку та іншим. Приготуй наперед зразу кілька статей, тоді ми не так потерпатимемо через нестачу матеріалу.
— Чи не вигадати, ніби хтось комусь відмовив у похованні за обставин, які побільшують провину? — сказав Гектор.
— Ні, ми не будемо наслідувати великі конституційні газети, чиї папки з фейлетонами про священнослужителів напхом напхані крячками,— заявив Верну.
— Крячками? — здивовано перепитав Люсьєн.
— Ми називаємо "крячкою" випадок цілком імовірний, але вигаданий з метою пожвавити відділ "Паризькі новини", коли справжніх новин'бракує, — пояснив йому Гектор. — "Крячка" — це винахід Франкліна, який, крім того, винайшов громовідвід і республіку. Той журналіст так заморочив енциклопедистів своїми, заморськими "крячками", що дві з них Реналь подає у своїй "Філософічній історії Індії" як достеменні факти.
Я про це не знав, — сказав Верну. — А що то за "крячки"?
— Історія про англійця, який продав свою рятівницю— иегритянку, спершу зробивши її матір’ю, щоб виторгувати за неї більше грошей. І блискуча захисна промова
сУДі однієї вагітної дівчини, яка нібито виграла свою управу. Коли Франклін приїхав до Парижа, він відвідав
еккера й зізнався в історії з "крячками", на превели— 'е збентеження французьких філософів. Ось так Новий
віт аж двічі піддурив Світ Старий!
— Газета вважає за правду все ймовірне,— докинув
усто. —. Ми виходимо з цієї відправної точки.
— З цього ж таки виходить і карне судочинство, — сказав Верну.
— Отже, до вечора, — мовив Мерлен. — Зустрічаємось
о дев’ятій, тут.
Усі встали, обмінялись потисками рук, і нарада закінчилась у атмосфері щирої приязні.
— Чим ти причарував Фіно? — запитав Етьєн у Люсь— єна, коли вони спускалися сходами. — Він підписав із тобою угоду й узяв на себе певні зобов’язання! Такого він не робив ніколи.
— Я тут ні до чого, він сам мені запропонував, — відповів Люсьєн.