Баржетона. Барон, здавалося, прагпув придушлти Люсь— єна величчю своєї розкоші, щоб тим самим підкреслити припизливість поетового убозтва. Пан де Баржетон, який сподівався, що йому вже не треба буде розважати гостей розмовою, вочевидь стурбувався мовчанкою, яка запала між обома суперниками, тим часом як вонн вивчали один одного; зрештою, хазяїн дому мав у запасі одне запитання, яке він приберігав, як приберігають грушу, щоб у разі потреби погамувати спрагу, і він визнав за слушне скористатися ним.
Скажіть, будь ласка, добродію, — звернувся він до Шатле, — що чувати? Які новини?
— Новини? — каверзно перепитав податковий начальник.— Таж головна новина — це пан Шардон. Зверніться до пього. Ви принесли нам якогось гарненького віршика, так? — весело запитав барон, поправляючи на скронях локон, що, на його думку, лежав незграбно.
— Щоб знати, чи вдався мені вірш, я мав би спершу порадитися з вами, — відповів Люсьєн. — Ви раніш за мене почали віршувати.
— Ет, пусте! Кілька досить приємних водевільчиків, написаних із люб’язності, пісеньки, складені при нагоді, романси, що стали відомі тільки завдяки музиці, послання сестрі Буонапарте (о, невдячний!) — усі ці дрібнички не дають підстав на увагу нащадків!
В цю хвилину показалася пані де Баржетон у всій пишноті добре обміркованого туалету. На ній був дав— ньоіудейський тюрбан, зашпилений східною брошкою, шию зграбно оповивав газовий шарф, крізь який ряхтіли камеї коштовного намиста. Серпанкова квітчаста сукня з короткими рукавами дозволяла їй хизуватися кількома браслетами, нанизаними на гарні білі руки. Це театральне вбрання зачарувало Люсьєна. Пан дю Шатле звернувся до королеви з шанобливими й банальними компліментами, які викликали па її устах усмішку вдоволення, така вона була рада, що цю хвалу висловлено при Люсь— єнові. Зі своїм любим поетом вона обмінялася тільки поглядом, а начальнику над податками відповідала з убивчою гречністю, що внеможливлювала будь-яку близькість.
Тим часом почали надходити гості. Першими прийшли єпископ і старший вікарій, дві вельми достойні особи, що становили собою цілковиту протилежність: превелебний отець був високий і кощавий, його помічник — низенький і опасистий. В обох були жваві очі, тільки єпископ виглядав блідим, а багряне лице вікарія свідчило про міцне здоров’я. І той, і той були скупі на жести її рухи. Обидва здавалися людьми обережними, і їхня стриманість і мовчазливість сковували й інших: обох мали за людей великого розуму.
Після священнослужителів з’явилася пані Шандур та її чоловік, типи такі химерні, що людям, які не знають провінції, вони можуть видатися витвором буйної фантазії. Чоловік Амелії, дами, яка вважала себе суперницею пані де Баржетон, пан де Шандур, на ім’я Станіслав, був іще стрункий на свої сорок п’ять років вічний молодик з обличчям, схожим на решето. Його краватка завжди була пов’язана на такий манір, що обидва її кінці задерикувато стирчали: один — підіймаючись до правого вуха, другий — звисаючи до червоної орденської стрічки. Поли фрака були занадто відкинуті назад. В широкому викоті жилета видніла настовбурчена від крохмалю сорочка, застебнута розкішними золотими запонками. Коротше кажучи, все у його вбранні було таке перебільшене, що надавало йому великої подібності до карикатури, і хто бачив його вперше, не міг утриматися від сміху. Станіслав раз у раз вдоволено оглядав себе згори донизу, перевіряв число гудзиків на жилеті, стежив за вигином стегна, окресленого вузькими панталонами, мплуваї;— ся на свої ноги, причому його погляд захоплено затримувався на носаках лакованих чобіт. Закінчивши ці оглядини, він шукав очима дзеркало, перевіряв, чи не розкуйовдилась його зачіска; засунувши пальці в жилетну кишеньку, відкинувшись назад і обернувшись на три четверті, він щасливими очима дивився на жінок — це була півняча повадка, яку схвально приймали в аристократичному товаристві, де він зажив собі слави красеня. їїого мова була приперчена непристойностями — у стилі вісімнадцятого століття. Ця огидна манера розмовляти забезпечувала йому певний успіх у жінок, він їх розважав. Пан дю Шатле починав його непокоїти. Бо н справді, спантеличені вічно зневажливим виразом обличчя фата з податкового управління, збиті з пуття ного манірними запевненнями, нібито ніщо не може вивести його зі стану цілковитого збайдужіння до життя, вражені його тоном султана, який уже зазнав переситу, жінки ще запопадливіше, піж спершу, домагалися його прихильності з того часу, як пані де Баржетон захопилася ангулемським
Байроном. З Амелі була невміла актриса: пухкенька, білолиця, чорноволоса, крикливоголоса, схильна все перебільшувати, вона ходила бундючно, як пава, пишно оздоблюючи голову влітку пір’ям, узимку — квітами; щебетушка, вона, проте, не могла закінчити жодної фрази без ядушливого акомпанементу астмп.
Пан де Сенто, на ймення Астольф, голова Землеробського товариства, червоновидий, високий, огрядний, плен— тав за своєю дружиною, дуже схожою на засушену папороть; звали її Лілі, зменшене ім’я від Елізи. Це ім’я, що викликало уявлення про жінку грайливу, суперечило характерові й манерам пані де Сенто — особи бундючної, вельми набожної, картярки, прискіпливої і сварливої. Астольфа вважали за першорядного вченого. Цілковитий невіглас, він, проте, надрукував у сільськогосподарському довіднику статті "Цукор" і "Горілка", викравши для того уривки з різних журнальних статей та чужих творів, де йшлося про ці продукти. Всі в департаменті гадали, що він працює над трактатом про культуру сучасного рільництва. Та хоч він щодня і просиджував цілий ранок, замкнувшись у себе в кабінеті, однак за двадцять років не написав і двох сторінок. Якщо хто-небудь заходив до нього, то завжди заставав його серед стосів паперу, і вчений муж удавав, ніби шукає якусь замітку, що загубилася між аркушів, або застругував перо. А насправді він, зачинившись у кабінеті, тільки марнував час: не кваплячись, проглядав газету, вирізував ножем фігурки з корків, виводив на промокальному папері фантастичні візерунки, гортав Ціцерона, щоб виловити з нього якусь фразу або цілий уривок, що змістом пасував би до сучасних подій; а ввечері він спритно наводив розмову на тему, яка дозволяла йому сказати: "В Ціцерона є сторінка, написана точнісінько про події наших днів". І наводив цитату на превелике здивування слухачів, які говорили між собою: "Астольф і справді скриня премудрості". Такий випадок набував розголосу в усьому місті й підтримував високу думку про пана де Сенто.