— На догоду пані де Баржетон, — казав він, — я врап— ці поїв телятини — дружина дуже любить телятину — і тепер у мене болить живіт. Наперед знаю, що так буде, а завжди вклепаюся. І що воно за морока?
Або:
— Я подзвоню, щоб мені подали склянку води з цукром; не бажаєте й ви за одним заходом?
Або:
— Врапці я звелю осідлати коня і поїду навідати тестя.
Короткі фрази не давали приводу до суперечок, співрозмовник відповідав "так" чи "ні", і розмова уривалася. Тоді пан де Баржетон благав гостя про допомогу, піднявши носа, як старий ядушливий мопс; косоокий, з виряченими очима, він дивився на вас, ніби питаючи: "Що ви зволили сказати?" Людей занудних, охочих теревенити про самих себе, він просто обожнював і слухав їх із такою щирою увагою та вдячністю, що ангулемські балакуни вважали, що він приховує свій розум і про нього судять несправедливо. Тим-то, коли їх уже ніхто не хотів слухати, вони йшли до пана де Баржетона закінчувати свою оповідку чи міркування, впевнені, що будуть удостоєні його схвальної усмішки. Вітальня дружини завжди була повна гостей, і там він почувався дуже добре. Його цікавили найнезначніші дрібниці: він дивився, хто входить, вітав їх звичною усмішкою і підводив новоприбулих до дружини; чатував на тих, хто збирався виходити, і проводив їх, відповідаючи на їхні поклопи своєю вічною посмішкою. Якщо вечір був жвавий і він бачив, що гості всі чимось зайняті, то стояв щасливий і занімілий на своїх цибатих ногах, схожий на лелеку, з таким глибокодумним виглядом, ніби дослухався до політичної розмови; або, стоячи біля котрогось із гравців, пильно роздивлявся карти, нічогісінько в них не тямлячи, бо не знав жодної гри; а ні — то походжав, шохав табаку і, важко зводячи дух, пихкав від поганого травлення. Анаїс була ясною стороною його життя, вона становила для нього безмірну втіху. Коли дружина приймала гостей, він милувався на неї, вмостившись у фотелі, бо говорила за нього вона; тоді він мав приємну розвагу дошукуватися змісту її слів; а що звичайно йому треба було на це багато часу, то сміх, який він іноді собі дозволяв, нагадував запізнілий вибух глибоко заритої в землю бомби. Причому, його повага до дружини доходила до обожнювання. А хіба обожнювання не досить для щастя? Анаїс, як жінка розумна й добродушна, не надуживала своїми перевагами, зрозумівши, що в її чоловіка вдача слухняної дитини, яка потребує, щоб нею керували. Вона поводилася з ним, як із плащем; доглядала його, чистила, зберігала; і, відчуваючи, що про нього піклуються, що його доглядають, чистять, пан де Барже— топ віддячував дружині собачою вірністю. Як легко дарувати іншим щастя, коли тобі самому воно нічого не коштує! Пані де Баржетон, знаючи, що єдина втіха для її чоловіка — добре попоїсти, загадувала для нього чудові обіди. Віп збуджував у неї жаль. Вона ніколи по скаржилася на нього, і дехто, не розуміючи її гордовитого мовчання, ладен був приписувати панові де Барже— тонові приховані чесноти. А втім, вона вимуштрувала ного по-військовому, і він слухняно корився волі дружини. Вона казала йому: "Навідайте пана такого-то" чи "пані таку-то", і він рушав, немов солдат у караул. Та й тримався він перед пею наввипинки.
Саме тоді цього мовчуна ладили на депутата. Люсьен зовсім недавно почав бувати в їхньому домі і не встиг відхилити заслони, що скривала цей незбагненний характер. Утопаючи в своєму фотелі, пан де Баржетон, здавалося, все бачив, все розумів, приховував мовчанкою неабияку гідність і скидався на особу, вельми поважну. Люди, обдаровані уявою, схильні все звеличувати і наділяти душею будь-який предмет, отож Люсьєн, замість того щоб сприйняти цього аристократа за гранітну тумбу, уявив його собі загадковим сфінксом і надумав підлестити йому.
— Я прийшов перший, — сказав він, уклонившись із трохи більшою шанобливістю, аніж заслуговував цей телепень.
— Цілком природно, — відповів пан де Баржетон.
Люсьєн прийняв ці слова за ущипливий натяк ревнивого чоловіка, почервонів і оглянув себе в дзеркало, намагаючись заспокоїтися.
— Ви живете в Умо, — озвався пан де Баржетон. — Хто живе далеко, той завжди приходить раніше за тих, хто живе близько.
— А чому так? — спитав Люсьєп, надаючи своєму обличчю приємного виразу.
— Не знаю, — відповів пан де Баржетон, впадаючи у своє завсідне заціпеніння.
— Ви просто не зволили подумати, — відповів Люсьєп. — Людина, здатна зробити спостереження, здатна виявити й причину.
— Ох! — зітхнув пан де Баржетон. — Конечні причини! Хе-хе!
Люсьєн сушив собі голову, як би оживити розмову, що на тому й обірвалася.
— Пані де Баржетон, певно, одягається? — мовив він, здригнувшись од безглуздості свого запитання.
— Авжеж, одягається,— простосердо відповів хазяїн дому.
Люсьєн, не знаючи, що б його сказати, звів очі, глянув на два помальовані сірою фарбою сволоки, на стелю між ними і вжахнувся, побачивши, що з невеличкої люстри, оздобленої кришталевими підвісками, знято тюль і в неї вставлено свічки. Чохли з меблів було постягувано, і їхня червона оббивка красувалася полинялими квітами. Ці приготування віщували, що зібрання мав бути якесь незвичайне. Поет засумнівався в пристойності свого костюма, бо був у чоботях. Украй зніяковілий, віп підійшов до японської вази, що прикрашала консоль із гірляндами часів Людовіка XV, і став її роздивлятися; але, боячись, що такою непоштивістю розгнівить чоловіка своєї коханої, він вирішив пошукати, чи нема в цього добряги якогось конька, щоб його можна було осідлати.
— Ви, мабуть, рідко виїжджаєте з міста? — запитав він, підходячи до пана де Баржетона.
— Рідко.
Знову запала мовчанка. Пан де Баржетон з котячою підозріливістю слідкував за найменшим рухом Люсьєна, що потривожив його спокій. Вони боялися один одного.
"Невже мої часті відвідини збудили в нього підозру? — подумав Люсьєн. — Він явно мене не терпить".
На щастя Люсьєна, зовсім збентеженого пильним поглядом пана де Баржетона, старий слуга у лівреї доповів про дю Шатле. Барон увійшов дуже невимушено, привітався зі своїм приятелем Баржетоном і злегка кивнув головою Люсьєнові — так веліла тогочасна мода, але поет пояснив таке вітання зухвальством податкового чиновника. Сікст дю Шатле був у сліпучо-білих панталонах із штрипками, що зберігали складку. На ньому були гарні черевики й фільдекосові панчохи. На білому жилеті тріпотіла чорна стрічка лорнета. Крій чорного фрака свідчив, що пошито його в Парижі. Це був вродливий чепурун, який ще не зовсім утратив колишню вишуканість; щоправда, вік уже наділив його кругленьким черевцем, з яким було досить важко зберігати елегантність. Він фарбував чуба та бакенбарди, посивілі у прикрощах подорожування, що надавало його рисам шорсткості. Колір обличчя, колись дуже ніжний, тепер набув мідного відтінку, як у людей, котрі вертаються з Індії; однак його манери, трохи кумедні своєю колишньою претензійністю, виказували в ньому люб’язного секретаря для особливих доручень при її імператорській високості. Він узяв лорнета і пильно оглянув Люсьєнові панталони, чоботи, жилет і синій фрак, пошитий в Ангулемі, коротше, обдивився свого суперника з голови до п’ят. Тоді недбало опустив лорнет у жилетну кишеньку, піби кажучи: "Я вдоволений". Пригнічений елегантністю чиновника, Люсьеп подумав, що для нього настане година помсти, коли гості побачать його натхнене поезією обличчя; а проте він терпів муки, які ще більше посилювали душевну тривогу, що походила із гаданої неприязні пана до