— Поки мої руки зможуть утримувати праску, ти не знатимеш нестатків ні в чому! — вигукнула бідолашна жінка в пориві безмежної відданості.— В ті часи, коли я служила в пані Прієр і була там кращою прасувальницею, я дружила з однією розумною дівчиною, з кузиною Постеля Базіною Клерже.. Так от, недавно Базіна приносила мені з пральні мою тонку білизну й сказала, що заступає на місце пані Прієр. Я піду працювати до неї!..
— Працювати тобі доведеться недовго,— сказав Давід.— Я відкрив...
Уперше ця глибока віра чоловіка в успіх своїх досліджень, віра, яка підтримує винахідників і дає їм силу мужньо пробиватися крізь первісні хащі країни нерозгаданих таємниць, змусила Єву всміхнутися майже сумно. Вражений у саме серце, Давід похнюпив голову.
— О мій друже, я не сміюся, я пе глузую, я не засумнівалася в тобі! — вигукнула прекрасна Єва, падаючи перед чоловіком навколішки.— Але я зрозуміла, як слуш— но ти робиш, огорнувши глибокою таємницею свої досліди та надії. Авжеж, мій любий, винахідник повинен ховати свою народжувану в муках славу від усіх, навіть від своєї дружини!.. Жінка завжди лишається жінкою. Твоя Єва не змогла втриматися від усмішки, почувши, як ти кажеш: "Я відкрив...", бо ці слова вона чує від тебе уже всімнадцяте за цей місяць.
Давід почав підсміюватися з себе так добродушно, що Єва взяла його руку і поцілувала її із святобливим хвилюванням. То була одна з тих чудових хвилин, коли на узбіччі кам’янистих доріг убогості, а часом і в глибині провалля розквітають троянди любові й ніжності.
Мужність Єви зростала в міру того, як зростали їхні нещастя. Велич Давіда, його наївність, притаманна справжнім винахідникам, сльози,'які вона іноді помічала на очах цього щирого чоловіка з поетичною вдачею,— усе це розвивало в ній незламну силу опору. Вона спробувала ще раз удатися до засобу, який колись так добре їй допоміг. Вона написала панові Метів’є й попросила дати оголошення про продаж друкарні, пообіцявши заплатити борг із виторгуваних у цей спосіб грошей і благаючи не розоряти Давіда зайвими судовими видатками. На цього зворушливого листа Метів’є відповів гробовою мовчанкою, а старший прикажчик фірми повідомив, що з огляду на відсутність пана Метів’в він не може взяти на себе сміливість припинити стягнення по суду, бо "це не входить у звички його хазяїна". Тоді Єва запропонувала переписати векселі, взявши на себе всі видатки, і прикажчик погодився, але він поставив умову, щоб батько Давіда Сешара дав поруку по векселях. Єва разом із матір’ю й Кольбом пішки вирушила в Марсак. Вона сміливо увійшла в дім старого виноградаря, вона зачарувала його, вона зуміла розгладити зморшки на його старечому обличчі; та коли із завмиранням серця вона обмовилася про поруку, вираз того сизого від надмірної , любові до спиртного обличчя миттю змінився.
— Та якби я дозволив синові лиш доторкнутися до мого гаманця, він запустив би туди всю лапу й геть-чисто вительбушив його! — вигукнув він.— Діти полюбляють лупити гроші зі свого батька. А як жив я сам? Я своїм батькам і ліара не коштував. Ваша друкарня стоїть порожня. Тільки миші та пацюки залишають там свої відбитки... Ви красунечка, і вас я люблю; ви жінка працьовита й ощадлива — але мій син!.. Та чи знаєте ви, хто він такий, Давід?.. Вчений ледацюга, ось він хто! Якби я ото держав його в шорах, як мене держали, та не послам у науку, то став би він Ведмедем, як його батько, і призбирав би вже грошенят... Ох, то не син, а мій хрест тяжкий! І на лихо ж, один-однісінький, другого примірника я вже не видрукую! Він і вас зробив нещасливою...— (Єва рішучим порухом висловила свою цілковиту незгоду).— Ет, облиште! — вів далі старий у відповідь на її жест.— Адже від турбот і горя у вас навіть молоко пропало, годувальницю довелось узяти. Я все знаю, все! Вас потягли до суду й пустили про це славу по всьому місту. Я простий Ведмідь, різних там наук не навчався, у панів Дідо, друкарських знаменитостей, не працював, а в та— кій-от халепі не був ніколи. Що таке гербовий папір, мені тільки з чуток відомо! Знаєте, що я кажу собі, коли працюю на винограднику, доглядаю його, збираю врожай або пораюся по господарству?.. Я кажу собі: "Трудися, старий, гаруй, бідолахо, надсаджуйся, складай монету до монети, збивай статок — а що далі? А далі все піде прахом: на судових приставів, на стряпчих, на всякі там химери... на пустопорожні фантазії... Годі вам, дочко! Ви ж мати, у вашого малюка на мордочці стримить такий самий трюфель, як і в його діда,— так мені здалося, коли я брав його на руки після купелі разом з пані Шардон. Отож киньте перейматися Давідом і краще подумайте про цього малого розбишаку... На вас уся моя надія... Ви не дозволите розтягти моє добро... моє нещасне добро...
— Любий татусю Сешар, та ваш син незабаром прославить ваше ім’я! Він стане багатий, а в його петлиці ви побачите орден Почесного легіону...
— І як це йому вдасться? Що він такого зробить? — запитав виноградар.
— Потерпіть, побачите!.. А тим часом тисяча екю невже вас розорить?.. А маючи тисячу екю, ми могли б припинити судову справу... Ну гаразд, якщо не довіряєте синові, позичте гроші мені, я поверну вам борг; візьміть у заставу мій посаг, мій заробіток...
— То Давід Сешар під судом? — вигукнув виноградар, здивований, що чутки, які він пояснював обмовою, виявилися правдою.— Ось до чого призводить уміння підписувати своє прізвище!.. І чим він мені тепер заплатить за оренду приміщення?.. Так, так, сходжу я, мабуть, до Ангулема, дочко, дам лад справам і пораджуся з метром Кашаном, моїм повіреним... Добре, що ви прийшли... Ви
мене попередили, а за одного вченого двох певчених дають!
Дві години умовляла Єва старого і все ж таки змушена була відступити, переможена незламним доводом: "Жінки нічого пе тямлять у справах". Ідучи в Марсак, Єва мала бодай слабку надію на успіх, а поверталася звідти майже зовсім розбита. Вона прийшла додому якраз тоді, коли принесли повідомлення про ухвалу суду, згідно з якою Ссшар повипен був виплатити Метів’є весь борг і судові видатки. У провінції поява судового пристава біля дверей чийогось дому — це завжди подія; а Дублон віднедавна приходив аж надто часто, тож не дивно, що серед сусідів почалися пересуди. Єва не зважувалася тепер вийти з дому, вона боялася, що вслід їй шепотітимуться.