Прийшов іще Іван Химчук, сів, вдивлявся важкими очима на Веклу, хитав головою.
Іван божевільний.
... В місті тоді багато ходило, багато сміялося, а од трамваїв сипалиеь іскри і була ніч. І не знав ніхто в місті, як умирає стара Векла, як стогне, хитаючи головою, Іван той Химчук, як плаче Сизон.
Ніхто не знав:
Чи далеко-не далеко, чи близько-давно ходив вітер.
І вмерла Векла.
Грудка важка одвалилася од стелі й розбилася, тільки жовта пилюга полетіла.
Хватав уже холодні ноги Химчук, він бормотів під ніс; обняв його рукою Сизон, спитався, ніби забуваючися:
— Хто ти? Відкіля?
Незнав Іван, може нори знали.
Сизон заходив думками у сон недосяжний і світлий, як сонце; вдивлявся він туди далеко, як у недосяжну глибину моря, бачив на хвилях себе.
Розбивалися хвилі.
Хотів перепливти життя він, а воно сміялося, переганяло його,'становилося на очі. Стискували думи голову. Хвилювалися думки, як під бурю ліс:
... Шуміли, шуміли.
З міста котився дзвін м'яким шелестом. Кидалися з розгону голоси за Вовчі Байраки.
То дзвоне годинник на башті.
Раз...з...з, два... ще третій раз гукнув голос з дзвіниці, потім прикусив язика й од болю тихо, розриваючи повітря, пропищав:
— зь—зь.
А це там, на сході, жив колись рибалка Сизон.
Випливав човном на річку, грався бризками.
І нічого жилося... Не стало панів... Щось велике йшло, як буря... Ух, шуміла тоді кров у старого... А потім, потім... Він не пям'ятає... Собак їли, мололи курай, макуха була щастям... І був у нього син, менший за Борку, гарний, такий слухняний і вмер, об ївся кори... . Важкі спогади, як очі Іванови.
І жив ще в тім селі один чоловік... він мав хліб і не продавав... Йшов раз увечері по вулиці Сизон. Покрівлі зробилися голими, самі лати сторчали, бо скотина поїла солому, а потім люди поїли скотину.
А самі худіли зі дня на день, очі поввалювалися і глибина в них була. Знає Сизон, які зморшки вивів на обличчях у людей голод, знає Сизон якими взо-рами поткалися минулі багатства ланів. Спочатку зійшла озимина і маленькою од жорсткого вітру зів'яла. Так, тепер згадав Сизон: то був голод... Той страшний голод, той, що поїсть усе й знову прийде їсти, бо голодний голод.
А потім він пішов туди, де хліб родить. А на якійсь станції, такій маленькій, де тільки сарай та вокзал, сердитий потяг забрав у нього руку.
Він тоді був у лікарні.
А гарно, як гарно там було... Чисто, краще, ніж удома, але недовго тримали його там... Випустили його.
З Веклою, з Манькою та хлопцями рушив Сизон далі... Прохали хліба по селах, а люди дивилися на втікачів й хмуро кивали головами, і лаяли й давали.
А вони все йшли далі, далі... Дійшли до великого міста і там уже загубилася Манька.
... Ех, ти, серце осіннє, ех, ви, Вовчі Байраки! повів по глинищі мутними очима Сизон.
— Манько, донько, прийди до матери, немає вже Векли...
Прохав довго і уважно Сизон доньку, а Йван Химчук задумався...
— Я-ж любив тебе, донько...
Виплакав очі Сизон, червоними стали вони,горем перекраяні. Він схопив за плечі Йвана, тряс і кричав:
— Чи розумієш ти, старе стерво... жлукто...
Його хрипкий голос хитався, як грім далекий.
За Вовчими Байраками світало, пливли хмари за місто, йшли спати після нічного заробітку люди з Вовчих Байраків.
Вже дужче посинів міський сад, що виднівся на сході, за полем.
Висунуло весело очі місто, повіяв від них вітер.
У Байраках було ще темно...
В будку прийшов другий вартовий, закурив, потім дрімав, бо на світанку спати хочеться.
Сизон злякався ранку, вдруге крикнув Іванові:
— Гей, ти, ходімо..—приставив долоню до вуха, —заберуть тебе, скажуть, що копнув Веклу. Чуєш, стерво дохле...
Іван очуняв, сіпнувся і пішов у свою нору. А Сизон попоходив біля глинища, дивився чи скоро зійде сонце й раптом побіг у землянку, побудив хлопців, плачучи:
— Ходімо, ходімо, приїдуть за глиною, найдуть матір, скажуть що вбили ми...
Ванька прокинувся, грізно блимнув очима...
— А що—вмерла?
— Немає вже, немає... Всі ми помремо, не буде нас, не буде...
— Ти стара вороно, ти здохнеш, а ми найдемо собі місце... Помремо!..
Потім ударив під бік Борку.
— Сово, ти, ходімо в місто...
Пішли чужі—рідні один одному, далекі думками, заколихані горем.
Засіріли з ними Вовчі Байраки, закинувся синім громом степ. Тоді зійшло сонце, тоді тепленько сміялося...
Хурщики приїхали, сміливо увійшли в печерю, одсунули труп осторонь, наклали вози глиною... А як їхали то зайшли й сказали в будку:
— Там мертвяк... Баба, з раклів мабуть.. Вартовий почув і креснув олівцем на дверях.
— Щоб не забути, як прийде зміна.
Перед ним виходили,,,вогкі од роси, Вовчі Байраки. Був ранок.
*
Ванька Бистрий сидів під дубом, на сухому листові, що шуміло при кожному рухові. Махнув рукою на дзиґлик, бадьоро сплюнув через плече.
— Отам колись сиділа Манька!—промовив до брата.
— Слухай, Борка,—от жила Векла, вона наша матір... А її червяки поїдять. Да! Знаєш, як їли ми в селі коней дохлих, а в них комашилася черва. Чудно?—Він сміявся, ніби йому хто затуляв рота, сміявся, як хорий. Листя закривало жовто-червоними плямами стару траву. Дерево зсипало все нове й нове листя, воно крутилося в повітрі і наче не падало ніколи на землю.
Йшла зла осінь. Затопче дощами суху пилюгу!
— Ото ще Сизон... дрихло... Не люблю я його. "Помремо",—стара ворона. Батько... ха-ха!
В очах сміялися червоні жили, в очах було багато горя. Далекі в нього очі, сумні; иноді хапають гостро, гостро; залазят у душу, як ножі.
— Ходімо відціля,
Ванька ніс під пахвою цигарки, глянув на їх.
— Да, Борка... ловко обчистили... буде що їсти сьогодня, як продамо.
"По дорозі зустріли Сизона... Похудів він, ніби з воску з черного була в нього шкіра. Плакав:
— Ну що дітки, жалко матери?
— Пшол вон...—вилаявся син.
— Прокляті ви, прокляті:—шамкотів батько, — не сини ви мені...
— Велика штука... а ти мені давно вже не батько і не впустимо тепер у землянку.
Хутко зникли... Сизон повернув теж на вулицю. Жаліслива баба побачила його, поплакала.
— Ти-б, чоловіче, в богадільню...
Й показала, куди йти до шпиталю. Сизон дійшов до будинку, що звався приютом. Боязко оглядався і війшов у шпиталь.
— Прийміть мене... Не маю де спати,—як старець на розпів говорить Сизон.