— Я вас уважно слухаю, капітане. Мені уже телефонували… Просили посприяти… Чим зможемо — допоможемо…
— Нам потрібно зв’язатися з американцем українського походження. Його справжнє ім’я і прізвище Микола Мазур. Він живе в Нью-Йорку під прізвищем Дмитро Палагнюк. Поїхати туди самим ми не маємо змоги.
— У вас є адреса Палагнюка?
— Так. Він приїжджав на Всесвітній форум українців, але раптово від’їхав, не дочекавшись навіть відкриття форуму…
— Що нам потрібно зробити?
— Як би вам це делікатніше сказати… Скажу, як раніше казали: завербувати одного чоловіка…
— Ви не за адресою, капітане.
Заступник міністра підвівся, даючи зрозуміти, що аудієнцію закінчено і що він сприймає слова капітана як провокацію.
— Пробачте, але там, до кого ви мені радите звернутися, порадили звернутися саме до вас. Я був у генерала Ситорчука… Це дуже серйозна справа…
— Але ми вербовкою агентів не займаємося.
— Ви мені пробачте. Я просто ляпнув дурницю. Коли довго підбираєш слова і намагаєшся сказати м’якше, виходить завжди навпаки… Я хотів, щоб ваші люди… наші люди з нашої місії, якомога тепліше поговорили з цим Палагнюком. Запевнили його, що йому нічого боятися. Зараз його шантажують, залякують… І якщо він і справді відчуває вину перед Україною… Хоча особисто я так не думаю. Він мав виступити на форумі, але йому не дали такої можливості. Його змусили негайно залишити Україну… А нам потрібна правда… Хоч би якою вона була… Заради його матері… Мати тяжко хвора…
— У вас стільки запалу, капітане. Ви намагаєтесь переконати мене у чомусь. Але я, слово честі, нічого з усього того, що ви сказали, не зрозумів. Хто такий цей Дмитро Палагнюк і чому ви ним цікавитесь. Зверніться краще в товариство "Україна". Там зв’яжуться з вашим Палагнюком… Або запишіться в хор співаком чи в ансамбль танцюристом. Поїдьте самі… Ви ніколи не були в Америці?
Капітан зрозумів, що пан заступник міністра з нього просто кепкує. Сміється йому в очі. Він мовчки підвівся і пішов з кабінету, але раптом зупинився.
— О, ледь не забув найголовнішого, — проказав капітан Дубль. — Ви, прошу пробачення, випадково не пам’ятаєте агента кадебе майора Марченка? Аркадія чи Артура Марченка? Він у 1984 році їздив до Нью-Йорка в складі нашої делегації радником з економічних питань. Добре грав на балалайці. "Гоп, мої черевички, гоп"…
Заступник міністра сполотнів:
— Ви що, знущаєтеся з мене? Що це все означає?!
— Нічого, пане заступнику. Абсолютно нічого. Я просто хотів би почути вашу відповідь: знали чи ні?
— А яке я маю до того відношення? Я не належав до кураторів агентури.
— Але я, як ви помітили, не випадково вжив слово "завербував", яке вам дуже не сподобалося, — капітан удав, що збирається відчинити двері.
— Зачекайте. Речення можна докінчити і в кабінеті. Не обов’язково, щоб його чула моя секретарка.
— Безперечно, пане заступнику. Я й не ставлю перед собою такої мети. Я лише хочу вам нагадати, що майор комітету безпеки за вашою вказівкою завербував воїна-афганця, який не схотів воювати, в свої агенти.
— Це неправда. Мазура ніхто не вербував. Його просто прибрали. А хто саме, я не знаю. Казали, мій водій. Кублей його прізвище. Він нині на пенсії.
— Я вам дуже вдячний за інформацію.
— Ви задоволені?
— Так! — мовив каштан Дубль.
— Я дуже радий, — заступник міністра спробував зобразити на обличчі ту радість. Але усмішка вийшла помітно кривою і, як здалося капітану Дублю, зовсім не щирою…
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ
— Не розумію вас, капітане… Інколи зовсім не розумію, — мовив Кублей, коли капітан сів у його заржавілий "Запорожець". — Для чого ви йому ляпнули "завербувати"?
— А для чого ви мені, як ви висловлюєтесь, ляпаєте. Щоб роздратувати?
— Ну, вас роздратуєш. Ваш міністр постійно радить підлеглим: вчіться в капітана Дубля. Ось в кого сталеві нерви… І Чорнобиль їх не попсував.
— У Чорнобилі…
— А посвідчення маєте?
— Ні, не маю. Я ж не ви… Двічі по одному дню провели в Чорнобилі, зберегли бланки відряджень — і ви вже інвалід-чорнобилець…
— Документи про відрядження я здав у бухгалтерію для звіту, капітане.
— І взамін взяли довідку…
— Не докоряйте мені, капітане. Особливо зараз, бо "Запорожець" не заводиться.
— Так воно й краще. Менше чадітиме.
— То нам треба кудись їхати чи ні?
— Нам треба посидіти!
— Ще раз не зрозумів…
— Поговоримо про пана заступника. Ви ж його добре знаєте?
— А чому б не знати. Водієм у нього служив.
— От бачите, Кублею, як мені постійно доводиться витягувати з вас інформацію. Я немов спінінгіст, який розплутує "бороду". Було б сказати мені про це одразу. Ще тоді, коли я поклав перед вами ті фотографії.
— Якось у голову не стукнуло… Розгубився дуже… Шокували мене ті давні фотокартки.
— Що він за людина — пан заступник? У побуті.
— Вічно чимось незадоволений. На нього в міністерстві казали "гюрза". Знаєте, що це таке?
— Знаю! Не ви ж в Афганістані були, а я…
— Ви, капітане, від скромності не вмрете.
— Після проголошення суверенітету ви з тим заступником міністра випадково не зустрічались?
— Це допит?
— Чому! Допомога з вашого боку. Бо колеги… Ми з вами… Ну як вам м’якше сказати, щоб ви не образилися?
— Після того, що ви мені наговорили за всі ці роки, гіршого сказати просто неможливо, якби ви й хотіли… Так от, випадково зустрічався… Справді, випадково. У молочному магазині. Він любить молочні продукти. Йому дуже подобалося американське молоко. Він мене за ним посилав навіть опівночі, коли воно коштувало дорожче. Скупий він чоловік, але посилав…
— Для чого ви мені про молоко говорите?
— Для характеристики… Для повнішої картини… Я ж вас так зрозумів?
— Так, — погодився капітан.
— От бачите, і Кублей мислить… Тут, у Києві, я зустрів його якось у молочному магазині. В неділю чи суботу. Бо в будні дні він те молоко в міністерстві купує… А тут, мабуть, дуже кефірчика захотілося, сметанки. А у вільній і незалежній тю-тю — суцільна порнографія… Це не мої — його слова…
— Я не Служба безпеки, Кублею, і на магнітофон не записую.
— Хто його знає. Я пройшов життя, дай Боже кожному. Від дня народження у тридцять сьомому до цих днів… І Йосифом Віссаріоновичем був — таке ім’я взяв собі ще зовсім молодим. Потім став Микитою Сергійовичем… От тільки Михайлом Сергійовичем не встиг — Союз розпався.