— Це у мене після вчорашньої фотокартки. До цього я думав, що всесвіт безмежний. Сьогодні дійшов висновку, що безмежна підлість.
— Повторіть, Кублею. — Капітан витяг блокнотик. — Знаєте, я хотів би цю фразу записати. Я виписую з літературних творів крилаті фрази.
Поруч з ім’ям Френсіса Бекона і Франсуа Ларошфуко запишу і ваше ім’я.
— Щось ви веселий сьогодні, капітане.
— А у мене завжди так. Коли я розгадую ребус.
— І що ж ви розгадали?
— А те, що ваш нью-йоркський приятель мав великий інтерес до могили Миколи Мазура.
— До могили імені Миколи Мазура, бо там ні його самого, ні його останків ніколи не було.
— Можемо сказати й так…
— Заради того, що лежало в труні, Марченко готовий був навіть одружитися на матусі…
— На мамусі… Вона ще не така стара. І на чому ж грунтується розгадка вашого ребуса?
— На тому, що Марченко пообіцяв перенести труну сина в могилу батька. На Байкове кладовище… Вибивав уже там місце і найголовніше — вибив… Боюсь, через зв’язки у вашому колишньому відомстві.
— А що, не простіше було відкопати, як це він і зробив?
— Справа в тому, що останнім часом у зв’язку з переходом від соціалізму до ринкової економіки частенько почали грабувати могили і те, що на них лежить. Від квітів до плит. І ваш нью-йоркський приятель знав: ця могила — під наглядом. Та й, очевидно, вона просто чекала свого часу як плід, що достигає.
— Ну, це й справді для мене ребус, капітане. А як же їм вдалося пограбувати могилу тієї ночі? Що, не було сторожа, чи вони його підпоїли, підкупили?
— Ні те, ні друге, ні третє. Я ж вас питав: на кладовище ви їздили? Що ви мені відповіли: "А що я там загубив". А от ваш Марченко щось загубив. Афганська труна не вкрадена… Труна, Кублею, на місці…
— Нічого не розумію.
— Не розумів і я. А потім зрозумів усе, — капітан і Кублей вийшли з автомашини. — Ви чули, що тепер не вистачає робочих рук? Усі вдарились у бізнес. Нікому і ями викопати.
— Ну, я не сказав би, — мовив Кублей. — Судячи з тих фотокарток, що підсунули вам…
— Я не в тому розумінні. Ваш колега найнявся копачем. Копали могилу звечора… Я все обстежив… Копали поруч з могилою, як ви сказали, імені Миколи Мазура… і викопали нішу, ножівкою розрізали цинкову коробку і витягли те, що там лежало.
— І що ж там лежало?!
— От цього я сказати не можу. Але можу запевнити вас в одному — покійником там і не пахло…
— Чим же все-таки пахло?.. Кавказом, Придністров’ям, Середньою Азією?
— Можливо… Можливо, там переховували зброю. Саме тепер, через п’ять років, вона їм і знадобилася…
— Але ви сказали, що плита з могили була зсунута… Могила розрита. А те, що було в труні, — зникло. Чи я щось не так зрозумів?
— Саме так, Кублею. Ви правильно зрозуміли. У тім і загадка. Ви читали, звичайно, про літаючі тарілки… Про прибульців… Ви б зайшли до Лідії Андріївни. Запитали б, що саме вона читала перед з’явою сина і що їй приносив Марченко… Він матері утовкмачував у голову, що прибульці можуть появитися у вигляді рідного чоловіка, сина… Він уже знав… Власне, вони уже знали — Бородань і Марченко, — що Микола Мазур у Києві. Розуміли, що вона може зустрітися з ним на вулиці, на майдані, навіть побачити по телевізору. Адже про делегатів форуму і гостей передавали цілі репортажі… Він жив у готелі "Хрещатик". Мати працювала в кафе "Червоні маки". Стовідсоткова вірогідність зустрічі!
— А чому він не зайшов до неї відкрито? Це ж не вчорашній день. Сьогодні його за те, що не схотів воювати проти афганців, ніхто б не засудив. Мабуть, ще й похвалили б.
— Не знаю. Боявся не тільки він, боявся і Бородань, теж афганець… Чомусь не хотів, щоб Микола на форумі виступив… Не розповів правду. Чомусь несподівано виїхав… Все це ще треба з’ясувати.
— Добре! Повернемося до розритої могили…
— Вони й розрили… Викрали те, що лежало в труні, а наступного дня — після того, як мати побачила сина — хотіли переконати її, що син воскрес із мертвих… На що розраховували?! Не знаю. Може, на те, що нерви у неї не витримають і вона збожеволіє. Адже Лідія Андріївна сама казала: їй ніхто не вірить. "Невже й ви, капітане, гадаєте, що я божевільна?"
— Але ж ви привезли мене сюди не для того, щоб розповісти це, так?
— Ви здогадливі, Кублею… Не для цього. Мене цікавить тридцять третій сектор… І ось цей пам’ятник… Ви бачите?
— Ну й що?
— Читайте!
Кублей прочитав.
— Будь ласка, вголос. "Дружині і донечці Марченко А. М. і Марченко М. П. від люблячого тата і чоловіка". Ось за якого Марченка видав себе ваш Марченко, Кублею… Ви не припускаєте, що у Франкфурт полетів також Марченко, але інший? Одне прізвище — дві людини!
— Не припускаю, — твердо відказав Кублей. — Вони подалися за кордон не випадково і, боюсь, саме з тим товаром, що зберігався в могилі.
— Але що це за товар? І чи можна з ним подолати наш кордон?
— Наш кордон можна, капітане. Тим паче Марченку. З його давніми зв’язками і друзями.
Капітан Дубль задумався… "Може, це справді так, але є ще митний кордон у Франкфурті". І він сказав про це Кублею.
— Мабуть, ви маєте рацію, — погодився той. — Зі зброєю у Франкфурт вони не наважаться з’явитися.
— А з доларами?!
— А з доларами можуть… Якщо ту зброю у них закупили за валюту мафіозі… Тепер уже наші мафіозі…
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ
У Міністерстві закордонних справ капітана Дубля уже чекали. Молодий клерк, словесний портрет якого намалював заступник міністра, стояв біля входу… Клерк, білявий юнак з вишуканими манерами, чіткий, елегантний і аж занадто ввічливий, звичайно мріяв, з усього було видно, стати міністром закордонних справ.
— Закінчили Київський університет? — спитав капітан Дубль.
— Так.
— Факультет міжнародних відносин?
Молодий клерк кивнув і, проходячи повз старшину міліції, що охороняв центральний вхід до міністерства, чемно сказав:
— Це до заступника міністра!
Старшина віддав честь.
— Мабуть, знає вас, пане капітане?
— А ви мене звідки знаєте?!
— Я вас часто бачу по телевізору. Читав про вас статті. Ви ж наша знаменитість…
Капітан подякував і переступив поріг високого, в прямому і переносному розумінні, міністерського кабінету. Заступник міністра вийшов з-за столу, подав випещену тонку руку, запросив сідати. Сам сів навпроти.