Певне, вона почула його думки, бо повернулася до нього й слабко всміхнулася. Бен посміхнувся у відповідь.
Білл штовхнув двері. Завіси глухо крикнули й замовкли. Ванна кімната… та щось із нею було не те. "Тут щось розбили, — ось що одразу подумалося Бенові. — Не пляшку з-під випивки… та що ж тоді?"
Усе було всипане білими скалками й черепками, що зловісно виблискували. А тоді до нього дійшло. Якась повна дурня й божевілля. Він засміявся. До нього приєднався Річі.
— Здається, тут у когось дупа вибухнула, — сказав Едді.
Майк теж захихотів, киваючи головою. Стен усміхнувся. Лише Білл із Беверлі залишалися так само похмурими.
Розкидані підлогою білі уламки були скалками порцеляни — то вибухнув унітаз. Зливний бачок кривобоко стояв у калюжі води. Він не впав лише тому, що туалет розташовувався в кутку кімнати, і бачок п'яно прихилився до стіни.
Вони юрбилися позаду Білла з Беверлі; під підошвами черевиків скрипіли шматки порцеляни. "Що б це не було, воно розбомбило цей бідолашний туалет к бісовій матері", — подумав Бен. Він уявив, як Генрі Баверз кидає до унітаза дві чи три своїх "М-80", загрюкує кришку й притьмом вискакує з ванної. Від цього міг статися цей катаклізм? Йому на думку спадав лише динаміт. Він бачив кілька крупніших черепків, та їх майже не було — лишилися самі друзки, схожі на стріли для духової рушниці, і вигляд вони мали зловісний. Шпалери (переплетіння троянд і танцюючі ельфи, як і в коридорі) по всій кімнаті були поцятковані темними дірочками, немов від стрілянини з дробовика, та Бен знав, що то були скалки порцеляни, загнані в стіни силою вибуху.
У кімнаті стояла ванна на звірячих лапах, і між тупими кігтями виднівся старезний бруд, що, певне, збирався там не одне покоління. Бен зазирнув до неї та побачив на дні розводи застарілого осаду й піску. Зверху висіла іржава душова лійка й сліпо дивилася вниз. Над ванною висіла прочинена аптечка, виставляючи напоказ порожні полиці, — там, де колись стояли пляшки, виднілися маленькі іржаві кола.
— Великий Білле, на твоєму місці я 6 не підходив! — почувся різкий голос Річі, і Бен розвернувся.
Білл саме підходив до краю стічної діри, над якою колись стояв унітаз. Він нахилився над нею… а тоді повернувся до решти.
— Я ч-ч-чую ш-шум н-н-насосів… так с-само, й-й-як і в Пу-пу-пустовищі!
Бев підійшла ближче до нього. Бен ішов за нею назирці — і так, він чув це гупання. Однак луна спотворювала його, і шум був зовсім не схожий на звук роботи механізмів. Звучав він, як щось живе.
— Воно ви-ви-вилізло з-з-звідти, — сказав Білл. Його обличчя й досі було мертвотно-блідим, та очі палали від збудження. — Т-т-того дня Воно в-в-вилізло з-звідти, і звідт-ти ж В-воно за-завжди п-п-приходить! З к-к-каналізації!
Річі кивнув.
— Ми стояли в підвалі, та Його з нами не було — Воно спустилося по сходинках. Бо вилізти Воно могло тільки звідси.
— Це Воно таке наробило? — спитала Беверлі.
— Га-гадаю, Во-воно п-п-поспішало, — серйозно відказав Білл.
Бен зазирнув до діри. Вона мала діаметр у три фути й була чорною, як штольня. Внутрішня поверхня труби була вкрита осадом, про походження якого Бен і знати нічого не хотів. Те гупання линуло догори гіпнотичною пульсацією… і зненацька він щось побачив. Сприймав він його не фізичними очима (принаймні, не спершу), а внутрішніми, глибоко захованими в його свідомості.
Воно гналося до них, наче швидкісний потяг, виповнюючи собою весь простір труби, від краю до краю; наразі Воно мало свою власну подобу, якою б вона не була; коли Воно вилізе, одразу ж вкраде якийсь образ із їхніх голів. Воно наближалося, вилазило з чорних катакомб під землею, зі смердючих тунелів; Його очі палали хижою, жовтавою зеленню, і вони ринули догори — Воно наближалося.
Бен побачив Його очі, які спершу здавалися слабкими іскорками в пітьмі. Вони набули певної форми — вогненної, злої.
Гупання машинерії почав витісняти новий звук — "Ву-у-у-у-у-у-у…" 3 роздертої горловини труби вирвався запах нечистот — Бен відсахнувся та впав, закашлявшись і давлячись тим смородом.
— Воно наближається! — закричав він. — Білле, я Бачив Його, Воно наближається!
Беверлі звела руку з "Вишенькою".
— Добре, — сказала вона.
Щось вилетіло з труби. Бен намагався пригадати цю сутичку, першу відкриту сутичку пізніше, та згадував лише сріблясто-помаранчевий силует. Не примарний, а навпаки — дуже реальний. Бен відчував, що в ньому чаїться, ховається якась інша форма, справжня й остаточна… та його очі не могли до кінця зрозуміти, що вони бачать.
А тоді почувся крик Річі — він задкував, спотикаючись об порцеляну, і обличчя його скрутилося в закарлючку жаху:
— Вовкулака! Білле, це Вовкулака! Вовкулака-підліток! — верещав він знову й знову.
Раптом форма заклацнулася, увійшла в пази реальності — для Бена, для всіх них. Воно, яким йога бачив Річі, стало їхнім Воно.
Над дірою височів Вовкулака, розставивши волохаті лапи по обидва боки труби. Зелені очі люто витріщалися на них з Його хижого обличчя. Морда зморщилася, відкривши зуби, і з-поміж них потекла жовтава слина. Воно оглушливо заревіло. Його руки рвонулися до Беверлі; рукава Його шкільної літерної куртки[697] напнулися, наполовину відкривши волохаті передпліччя. Запах Його був гарячим, сирим і вбивчим.
Беверлі закричала. Бен стояв позаду неї. Він схопив її за блузку й відсмикнув назад із такою силою, що в неї під пахвами тріснули шви. Кігтиста рука майнула повітрям у тому місці, де вона стояла за мить до того. Беверлі позадкувала до стіни. Срібна кулька вискочила з чашечки "Вишеньки". Вона зблиснула в повітрі. Майк рухався швидше від блискавки. Він схопив кульку й повернув її Беверлі.
— Застрель його, крихітко, — сказав він абсолютно спокійним, мало не безтурботним голосом. — Застрель його зараз же.
Вовкулака голосно заревів, а тоді задер морду до стелі, і рик перетворився на виття, від якого кров стигла в жилах.
Завивання перейшло у виття. Білл зиркнув на Беверлі, і Воно кинулося до нього. Бен відштовхнув Білла, і той полетів на долівку.
— Пристрель Його! — загорлав Річі. — Заради Бога, пристрель Його!
Вовкулака плигнув уперед, і в Бена не виникло жодних сумнівів, ні тоді, ні пізніше, що Воно точно знало, хто їхній лідер. Білл — ось на кого Воно полювало. Беверлі натягнула гумку й вистрелила. Полетіла куля, і знову мимо цілі, та цього разу снаряд не вильнув. Вона промахнулася більш ніж на фут, продірявивши шпалери над ванною. Білл, чиї руки були вкриті подряпинами й порцеляновими крихтами, вилаявся.