Він схопив Стена, і Бен був упевнений, що зараз він його стукне. "Білле, ні, благаю, не треба, це Генрін метод, і якщо ти це зробиш, Воно зжере нас просто зараз!"
Та Білл його не вдарив. Він грубо шарпнув Стена, розвернувши до себе спиною, і вирвав книгу з кишені його джинсів.
— Віддай сюди! — закричав Стен.
На його очах забриніли сльози. Інші шоковано зіщулилися, побачивши, як спалахнули Біллові очі, — здавалося, там загорілося справжнє полум'я. Його лоб світився, наче лампа, і він наставив книгу на Стена, наче священик — хреста на вампіра.
— У т-т-тебе є твої п-п-пт-пт…
Він задер голову: на шиї канатами напнулися жили, Адамове яблуко вип'ятилося так, наче то був наконечник стріли, що застрягнув у його горлі. Бена виповнили жалість і страх за свого друга Білла Денбро, та водночас з'явилося потужне відчуття полегкості. Невже він у ньому сумнівався? Невже в когось із них були сумніви? "О, Білле, скажи це, прошу, невже не можеш?"
І, невідомо яким чином, у Білла це вийшло.
— У тебе є твої ПТАХ-ПТАХ-ПТАХ-ПТАХИ! Твої ПТАХ-ТАХ-ПТАХИ!
Він тицьнув книгу до Стенових рук. Той узяв її, тупо витріщаючись на Білла. На щоках сяяли сльози. Він схопився книгу так міцно, що пальці побіліли. Білл поглянув на нього, тоді на решту Невдах.
— Хо-хо-ходімо, — повторив він.
— А птахи спрацюють? — тихо запитав Стен хрипким голосом.
— Вони ж спрацювали у водонапірній Вежі, правда? — озвалася Беверлі.
Стен невпевнено глянув на неї.
Річі похлопав його по спині.
— Пішли, Стенятко, — сказав він. — Мужик ти чи мишеня?
— Певне, мужик, — мовив Стен тремким голосом і витер сльози лівицею. — Наскільки я знаю, миші не кладуть у штани.
Вони зареготали, і Бен міг заприсягтися, що відчув, як дім відсахнувся від них, від цього звуку. Майк розвернувся.
— Та зала. З якої ми щойно прийшли. Дивіться!
Вони подивилися. Зала майже повністю потемніла. То був не дим і не газ — проста чорнота, непроникна темрява. У повітря вкрали всеньке світло. Темінь клубилася, вигиналася в них на очах, і в ній виднілися осередки, схожі на потворні обличчя.
— Х-хо-ходімо.
Вони відвернулися від пітьми й рушили далі по коридору. По обидва боки були троє дверей — двоє з порцеляновими ручками, а в третьої на тому місці була лише дірка від штиря. Білл узявся за першу ручку, повернув її та відчинив двері. Беверлі йшла назирці, тримаючи "Вишеньку" напоготові.
Бен сховався за ними й помітив, що інші зробили так само — вони скупчилися за Біллом, як наполохані куріпки. То була спальня. Порожня, за виключенням поплямованого матраца. На його жовтому боці виднілися іржаві привиди пружинної сітки від ліжка, що давно зникло. За єдиним вікном гойдалися й кивали соняшники.
— Нічого тут не… — заговорив Бен, а тоді матрац почав ритмічно коливатися. Зненацька тканина тріснула точно посередині. З нього ринула чорна липка рідина — вона просякнула матрац, а тоді потекла до дверей. Потік зміївся довгими, подібними до мотузок щупальцями.
— Зачини їх, Білле! — крикнув Річі. — Зачини ці йобані двері!
Білл загрюкнув їх, озирнувся на решту й кивнув.
— Пішли.
Вони наблизилися до протилежних дверей. Білл ледве торкнувся ручки, коли з-за дешевого дерева почулося напівдзижчання-напівкрик.
9
Навіть Білл відсахнувся від того нелюдського наростаючого вереску. Бенові здалося, що цей звук може звести його з розуму. Його уява намалювала за дверима велетенського цвіркуна — щось, наче з фільму, де комахи розросталися від радіації: як у "Початку Кінця", або в "Чорному скорпіонові", або в тому жахастику про мурах у лос-анджелеській каналізації[696]. Жах прикував його до підлоги, і він не зміг би втекти, навіть якби та стрекотлива почвара розколола двері й почала мацати його величезними волохатими лапами. Краєм вуха він чув, як поряд хрипко сапає Едді.
Тон крику зростав, та він не втрачав тих стрекотливих, жучиних ознак. Білл відступив на крок — обличчя сполотніло, очі вирячилися, губи стиснулися у фіолетовий шрам під носом.
— Пристрель його, Беверлі! — почув Бен власний крик. — Стріляй крізь двері! Стріляй, поки Воно нас не схопило!
Сонце струменіло крізь брудне вікно в кінці коридору — важким, гарячковим світлом.
Повільно, немов уві сні, Беверлі зводила руку з "Вишенькою", а стрекотливе верещання гучнішало, гучнішало, гучнішало…
Та перш ніж вона натягнула гумку, Майк закричав:
— Ні! Ні! Беверлі, не треба! Бляха-муха! Та щоб я всрався!
Неймовірно, проте Майк сміявся. Він проштовхався вперед, схопився за ручку, повернув її та штовхнув двері. Вони розчинилися, вирвавшись із розбухлої рами з коротким скрипом.
— Це ж дзижчалка! Звичайна дзижчалка від вороння, ото й усе!
Кімната виявилася порожньою коробкою. На підлозі лежала бляшанка "Стерно" з відрізаним днищем та верхом. Усередині була натягнута вощена нитка; обидва її кінці стирчали з дірок у боках бляшанки, де їх колись зав'язали у вузли. І хоча вітру в кімнаті не було (єдине вікно закрите й абияк забите дошками, тому світло проникало всередину тоненькими струмочками), помилитися було неможливо — дзижчання долинало з банки.
Майк підійшов до бляшанки та дав їй потужного копняка. Стрекіт змовк, а бляшанка полетіла в дальній кут кімнати.
— Звичайна дзижчалка, — мовив він до інших, немов вибачаючись. — Ми чіпляли їх на опудала, щоб ворон лякати. Пусте. Дешевий фокус. Та я не ворона, — Майк глянув на Білла, уже без сміху, та все ще посміхаючись. — Я й досі боюся Його. Думаю, ми всі його боїмося, та й ми Його теж лякаємо. Сказати по правді, гадаю, Воно справді настрахане.
Білл кивнув.
— Я т-теж так г-г-гадаю, — сказав він.
Вони підійшли до дверей у кінці коридору, і поки Бен дивився, як Білл засовує палець у дірку від стержня дверної ручки, він зрозумів, що все скінчиться тут — за цими дверима не буде жодних фокусів. Запах погіршився, і відчуття двох вируючих ворожих сил зміцніло. Бен глянув на Едді — одна рука була в гіпсі й висіла на перев'язі, а здоровою правицею він стискав інгалятора. Тоді він глипнув на Беверлі, яка стояла з іншого боку — бліде обличчя, у руках затиснута рогачка, що скидалася на пташину кістку-вилочку. "Якщо нам доведеться тікати, я тебе захищу, Беверлі, — подумав Бен. — Присягаюся".