(жінок)
людей, однак вона ще й вірила в те, що сама називала "Пташиною теорією": дрозди літають з дроздами, а не з малинівками. Ґраклі вили гнізда з ґраклями, і вони не схрещувалися з горобцями або соловейками. "Кожному своє" — таким було її гасло, і коли вона побачила, як разом з усіма весело тиснув на педалі Майк Хенлон, і те, що він їхав так, наче так і має бути, загартувало її впевненість і перелякало ще більше. "Ти ніколи не казав мені, що серед твоїх друзів є ніґґер", — подумала вона так докірливо, наче Едді був поряд і міг її чути.
Ну, думала вона двадцять хвилин по тому, заходячи до кімнати, В якій лежав її син із правицею у величезній пов'язці, примотаній йому до грудей (їй було боляче на нього дивитися), вона відправила їх подалі, добрячого копняка отримали. У жодного з них, окрім того малого Денбро, не набралося сміливості бодай щось сказати. Лише дівчисько, чиїм би воно не було, глипнуло на неї двійком зелених, як у шльондри, очей, — Соня Каспбрак одразу ж вирішила, що вона звідкись із Нижньої головної вулиці або зовсім з якихось нетрів — та втримало язика за зубами. Якби вона бодай пискнула, Соня поділилася б з нею деякими думками. Розказала б, що за дівчата вештаються з хлопцями і як їх називають. І вона не дозволить своєму синові тинятися з дівками з такими прізвиськами.
Інші лише втупилися в землю та шаркали ногами. Як вона й думала. Коли вона висказала їм усе, що хотіла, вони повсідалися на свої велосипеди й забралися геть. Малий Тозіер всівся на багажник величезного та хисткого з вигляду велосипеду, яким педалив Денбро, і всередині місіс Каспбрак все здригнулося, коли їй подумалося, скільки разів катався на тій розвалині її Еддічка, ризикуючи переламати всі ноги, руки, шию та занапастити власне життя.
"Я зробила це заради тебе, — думала вона, заходячи в лікарню, гордо звівши підборіддя. — Знаю, що спершу ти дещо розчаруєшся, та це природно. Батькам видніше, адже саме тому Бог і створив батьківство — дітей треба направляти, виховувати та… захищати". Так, спершу він розчарується, та, зрештою, зрозуміє. І якщо вона й почувала полегкість, то це через Едді. Що відчуваєш, коли рятуєш сина від поганого товариства, як не полегкість?
Однак цю полегкість зіпсувала незручність: вона поглянула в обличчя Едді, і він не спав, як вона думала. Замість того аби застати сина накачаним таблетками й розбудити його, коли він ще буде очманілим, заспаним, дезорієнтованим та психічно вразливим, вона наштовхнулася на цей гострий, пильний позір, напрочуд відмінний від звичного, м'якого, обережного погляду Едді. Хоча Соня про це не знала, Едді, як і Бен Генксом, був з тих людей, які зиркали на чиєсь обличчя, аби перевірити, що за емоційна погода панує на ньому, а тоді хутко відводили погляд. Та він просто дивився на неї ("Певне, це все пігулки, — подумала вона, — точно. Треба буде сказати про це докторові Гендору"), і відвести очі захотілося не йому, а їй. "У нього такий вигляд, наче він знав, що я прийду", — сяйнуло їй, і ця думка мала б її ощасливити, адже хлопчик, який сидить та чекає на свою матусю, — це справжнє благословення Господнє…
— Ти прогнала моїх друзів, — слова були безбарвними, без питання або сумніву в них.
Вона здригнулася так, наче від уколу провини. Перша ж думка, що промайнула в її голові, справді була винуватою. "Звідки йому це відомо? Він не міг про таке знати!" — і за ці почуття Соня Каспбрак розлютилася на себе (й на нього).
— Як ти сьогодні почуваєшся, Еддічку?
Саме так і потрібно було сказати. Хтось наплів зайвого — якась легковажна медсестра-волонтер або ж та некомпетентна й сварлива дівка, яку вона бачила минулого дня. Точно хтось наплів.
Едді продовжував мовчати.
Вона пройшла далі в кімнату, сповнена ненависті до боязкого, мало не сором'язливого відчуття, що розрослося всередині, і вона не довіряла йому, бо ніколи раніше не почувалася поряд із Едді боязко або сором'язливо. Окрім цього в ній визрівав гнів, хоча поки що він був у зародковому стані. Яке він мав право змушувати її так почуватися? Після всього, що вона для нього зробила, чим заради нього пожертвувала?
— Я розмовляла з доктором Гендором, і він сказав, що скоро ти будеш як новенький, — жваво промовила вона й сіла на стілець із прямою спинкою, що стояв біля ліжка. — Звісно ж, якщо виникнуть бодай найменші ускладнення, ми поїдемо до спеціаліста в Портленд. А як буде треба, то й в Бостон, — вона всміхнулася так, ніби подала йому милостиню.
Посмішки у відповідь не було. Едді так само мовчав.
— Едді, ти мене чуєш?
— Ти прогнала моїх друзів, — повторив він.
— Так, — мовила вона, кинувши прикидатися, і більше нічого не сказала.
У цю гру можна було гратися вдвох. Вона просто поглянула йому у вічі.
Та трапилася дивна річ. Навіть не так — жахлива річ. Очі Едді немов… немов збільшилися. Сірі нитки в його райдужці наче рухалися самі по собі — ширяли, ніби грозові хмари. Зненацька вона зрозуміла, що він не "набрав на губу", не "надувся як сич" абощо. Він мало не світився від гніву і… і Соня раптом злякалася, бо їй здалося, що крім її сина в палаті є ще щось. Вона опустила очі й почала нишпорити в сумочці. Вона шукала "Клінекси".
— Так, прогнала, — сказала вона й усвідомила, що голос її не підводив… принаймні поки вона дивилася вбік. — Тебе було серйозно травмовано, Едді. Наразі тобі не варто бачити жодних відвідувачів, окрім власної мами, а такі відвідувачі, як вони, тобі геть не треба. Якби не вони, ти б зараз сидів удома й дивився телевізор або ж майстрував би собі в гаражі свого мінікара.
Едді плекав мрію збудувати мінікар та поїхати з ним до Бенгора. І якби він переміг, йому б подарували повністю оплачувану поїздку до Аркона, штат Огайо, на Національні перегони мінікарів. Соня дозволяла йому тішитися цією мрією скільки заманеться, оскільки повне завершення мінікара, зробленого з самих ящиків від апельсинів та коліс від дитячого візка "Чу-чу", саме цим і було — лише мрією. Ясна річ, вона навіть не думала дозволяти Едді взяти участь в такому небезпечному заході, і байдуже, де його проводитимуть, — у Деррі, Бенгорі чи Арконі, адже, як вона дізналася зі слів Едді, треба буде летіти літаком, а тоді, наче самогубець, треба пірнати з гори на мінікарі без гальм. Та, як казала її мати, не знає — спить спокійніше (також її мати полюбляла говорити "не бреши, хай диявол плаче", та коли справа доходила до афоризмів, Соніна пам'ять, як і в більшості людей, працювала навдивовижу вибірково).