— Ма, краще вийди. Якщо вони робитимуть щось таке, від чого я кричатиму, а таке точно буде, тобі краще вийти.
Вона обернулася до нього — на обличчі читалися подив та… біль. Від того болю його груди невблаганно стиснулися.
— Нікуди я не піду! — крикнула вона. — Едді, що за жахливі речі ти кажеш?! Ти мариш! Ти не тямиш, що мовиш, — це єдине пояснення!
— Я не знаю, що там за пояснення, та мені байдуже, — сказала медсестра. — Знаю лише, що ми тут марно стовбичимо, а мали б вправляти руку вашому синові.
— То ви хочете сказати, що… — заговорила Соня, і голос її здіймався до того високого, трубного тону, який з'являвся тоді, коли вона найдужче обурювалась.
— Соню, будь ласка, — мовив доктор Гендор. — Давай не будемо влаштовувати тут сварку. Краще допоможемо Едді.
Місіс Каспбрак відступила назад, та її розлючений погляд — погляд медведиці, чиє дитинча в небезпеці, — обіцяв медсестрі, що все так просто не минеться. Можливо, і позов буде. А тоді її очі затуманилися, загасивши лють або, принаймні, сховавши її. Вона взяла його здорову руку й так міцно стисла, що Едді замружився.
— Болить, я знаю, та ти скоро видужаєш, — протуркотіла вона. — Скоро видужаєш, обіцяю.
— Вірю, ма, — просипів Едді. — Можна мені інгалятора?
— Звісно ж, — сказала Соня Каспбрак й переможно поглянула на медсестру, наче Едді щойно спростував дурнуваті звинувачення в якомусь злочині. — У мого сина астма. Досить серйозна, та він чудово з нею справляється. Чудово справляється.
— Молодець, — сказала медсестра безбарвним голосом.
Мама потримала інгалятор, щоб він вдихнув. Наступної миті доктор Гендор уже обмацував його зламану руку. Лікар був якомога обережнішим, та все одно боліло страшенно. Едді хотів закричати, та зціпив зуби. Він боявся, що, як закричить, мати теж зарепетує. На передпліччі великими прозорими краплями виступив піт.
— Ви робите йому боляче, — жебоніла місіс Каспбрак. — Я ж бачу! У цьому немає жодної потреби! Припиніть! Вам не треба його кривдити! Він дуже тендітний, він не витримає такого болю!
Едді помітив, як розлючений погляд медсестри зустрівся з утомленими, стурбованими очами доктора Гендора. Йому здалося, що він побачив там мовчазний обмін фразами:
— Лікарю, виставте цю жінку за двері.
— Не можу. Не смію, — сказали його опущені очі.
Усередині болю чаїлася кришталева ясність (однак насправді Едді не хотів би переживати таке прозріння надто часто — ціна була зависокою), і завдяки тій мовчазній розмові Едді прийняв усе, що розказав йому містер Кін. Його інгалятор "ГідрОкс" був наповнений лише присмаченою водою. Астма сиділа не в його грудях, а в голові. Так чи інакше, а йому доведеться змиритися з правдою.
Едді поглянув на матір, і завдяки болю він побачив її дуже виразно: кожну квіточку на сукні від "Лейн Браянт",[676] плями від поту під пахвами, де почали протікати підкладки, подряпини на її взутті. Він усвідомив, якими маленькими були її очі, що ховалися в складках плоті, і йому сяйнула страшна думка — ці очі були мало не хижацькими, мало не такими ж, як у прокаженого, який виліз із підвалу дому на Нейболт-стрит, 29. "Я вже йду, усе гаразд… не біжи, Едді, бо не втечеш…"
Доктор Гендор обережно взявся за місце перелому й стиснув. Вибухнув біль.
Едді відключився.
5
Йому дали випити якоїсь рідини, і доктор Гендор вправив кістки. Едді чув, як лікар пояснював матері, що то лише "зелений" перелом, і це не страшніше від будь-якого дитячого перелому.
— Це коли діти падають з дерев і щось ламають, — сказав він, і Едді почув розлючену відповідь матері:
— Мій хлопчик не лазить по деревах! А тепер кажіть усю правду! Наскільки це серйозно?
Медсестра дала йому пігулку. Плечем він знову відчув її груди, і був вдячний за їхню втішну пружність. Навіть затуманеними очима він бачив, що вона злиться, і Едді здалося, що він сказав: "Вона зовсім не прокажений, будь ласка, не думайте так, адже їсть вона мене лише тому, що любить", та, певне, і звуку не промовив, бо вираз обличчя дівчини не змінився.
У нього лишився примарний спогад про те, як його везуть в інвалідному візку, а десь позаду затихає материн голос: "Які ще години відвідування? Як ви смієте говорити мені про години відвідування?! Це ж мій син!"
Голос згасав удалині. Едді зрадів, що він затихав, зрадів власній сонливості. Біль зник, а разом із ним і ясність думок. Йому не хотілося думати. Йому хотілося плисти за течією. Едді відчував, що правиця стала важкою, як гиря. Він загадався, чи не наклали вже гіпс. Здавалося, він не помітив, так це чи ні. Краєм вуха він чув притлумлені звуки радіоприймачів, що грали в інших палатах, бачив невиразні постаті пацієнтів, які тинялися широкими коридорами — у лікарняних піжамах вони здавалися привидами. А ще було спекотно… дуже, дуже спекотно. Коли його вкотили до кімнати, він побачив, як сідало сонце — воно скидалося на гнівний помаранчевий пухир із кров'ю. "Наче велетенський клоунський ґудзик", — недоладно подумалося йому.
— Ну ж бо, Едді, ходити ти можеш, — почувся голос.
Едді виявив, що це справді так. Він ліг на ліжко, застелене хрустким, прохолодним простирадлом, і його накрили свіжим покривалом. Голос повідомив, що вночі болітиме, та застеріг, аби він нікого не кликав, поки не стане зовсім погано. Едді спитав, чи можна йому води. У склянці була соломинка з гнучкою гармошкою посередині. Вода виявилася холодною та смачною. Він випив цілий стакан.
Вночі боліло, сильно боліло. Він лежав з розплющеними очима і тримав у лівиці кнопку виклику, та не натискав її. На вулиці скаженіла гроза, і спалахував блакитно-білий вогонь блискавиці; Едді відвертався від вікна — він боявся побачити там потворне, усміхнене обличчя з вишкіром, викарбуваним на небі електричним розрядом.
Урешті він заснув, і йому наснився сон. Йому привиділося, що до лікарні завітали його друзі: Білл, Бен, Річі, Стен, Майк та Бев — вони приїхали на своїх велосипедах, тільки Річі з Біллом прикотилися на Сілвері. Він здивувався, коли побачив, що Беверлі вдягла сукню, — вона була чарівного зеленого кольору, як Карибське море на світлинах в "Нешенал джеоґрефік". Він не пригадував, щоб вона коли-небудь вдягала сукню — самі джинси, педалери[677] та те, що дівчата називали "шкільним набором": спідниці й блузки, причому блузки були зазвичай білі та з круглим коміром, а спідниці — коричневі, гофровані й підрублені аж на середині гомілки, щоб не світилися подряпини на колінах.