— О Боже мій, — мовила Беверлі.
—... і схильний до галюцинацій. Вони вчепилися в нього, і ще три дні тому Редімахер тримався своєї ідеї, що Ерл є найбільш ймовірним підозрюваним. Він вирядив восьмеро хлопців переривати його халупу й довкола, шукати пропалі голови, зроблені з людської шкіри абажури, бозна-що ще.
Майк замовк, опустивши голову, а потім продовжив. Голос у нього тепер уже був трохи захриплим.
— Я все відволікав та відволікав. Але коли побачив оте, останнє, тоді вже почав телефонувати. На жаль, не напоумив мене Господь зробити це раніше.
— Нумо, що там? — раптом вирвалося в Бена.
— Жертва — ще один п'ятикласник, — сказав Майк. — Однокласник Джона Ф'юрі. Його було знайдено біля Канзас-стрит, неподалік від того місця, де Білл зазвичай ховав свій велосипед, коли ми ходили в Пустовище. Звали його Джеррі Беллвуд. Його було роздерто на шмаття. Те… те, що від нього залишилося, знайшли при підніжжі бетонної підпорної стіни, яку звели вздовж більшої частини Канзас-стрит років двадцять тому, щоб зупинити ерозію ґрунту. Цей поліцейський знімок тієї секції стіни, де знайшли Беллвуда, було зроблено менш ніж за півгодини після того, як прибрали тіло. Ось.
Він подав фотографію Річі Тозіеру, котрий подивився і передав її Беверлі. Вона коротко глянула, скривилася і передала її Едді, який розглядав її довго й пронизливо, перш ніж віддати Бену. Бен передав фотографію Біллу, ледь кинувши на неї оком.
По бетонній підпорній стіні криво тягнулися літери. Напис був таким:
(ВЕРТАЙТЕСЬ ДОДОМУ ВЕРТАЙТЕСЬ ДОДОМУ ВЕРТАЙТЕСЬ ДОДОМУ)
Білл похмуро підвів очі на Майка. Збентежений і наляканий до цього, тепер він відчував, як у ньому закипає злість. І зрадів. Злість — не найкращий із станів, але це вже краще за шок, краще за жалюгідний страх.
— Це написано тим, чим я думаю?..
— Так, — підтвердив Майк. — Кров'ю Джеррі Беллвуда.
5
РІЧІ ПІДДАЄТЬСЯ БІПІКУВАННЮ
Майк зібрав фотографії назад. Він гадав, що Білл може попросити одну з них — останній шкільний знімок Джорджа, — але Білл не попросив. Коли він сховав їх до внутрішньої кишені піджака, прибравши з очей, усі — включно з самим Майком — відчули полегшення.
— Дев'ятеро дітей, — промовила стиха Беверлі. — Не можу повірити. Я маю на увазі… я в це вірю, але не можу повірити. Дев'ятеро дітей і нічого? Зовсім нічого?
— Не зовсім так, — сказав Майк. — Люди сердиті, люди настрахані… чи то так здається. Насправді ж неможливо здогадатися, в кого дійсно такі почуття, а хто прикидається.
— Прикидається?
— Беверлі, ти пам'ятаєш, коли ми були дітьми, того чоловіка, котрий просто склав газету й зайшов до свого будинку, коли ти кричала, благаючи його про допомогу?
На мить здалося, ніби щось промайнуло в її очах, і на обличчі відбилися одночасно жах і впізнавання. Але потім вона вже дивилася спантеличено:
— Ні… коли це було, Майку?
— Не переймайся. Свого часу це тобі прийде. Єдине, що я зараз хочу сказати: у Деррі все виглядає так, як воно й мусить тут бути. Зіткнувшись із такою жахливою низкою вбивств, люди поводяться так, як від них і можна було б очікувати, і більшість їхніх дій — це ті самі дії, які запроваджувалися, коли діти зникали, коли їх знаходили вбитими тоді, у 1958 році. Знову проводить збори комітет "Врятуймо наших дітей", тільки цього разу замість Деррійської середньої у Деррійській початковій школі. У місті працюють шістнадцять детективів з офісу Генерального прокурора штату, а також певний контингент агентів ФБР — я не знаю, скільки їх, а Редімахер хоча й говорить багато, не думаю, щоб він над цим працював. Знову запроваджено комендантську годину…
— Ох, так, комендантська година, — Бен повільно й настирливо тер собі шию. — Вона творила дива тоді, у п'ятдесят восьмому, це я вже пам'ятаю. А ще є Материнські групи супроводу, які забезпечують, щоб усіх дітей, котрі ходять у дитсадок, і школярів першого-восьмого класів було проведено додому. Тільки протягом останніх трьох тижнів у "Ньюз" отримали понад дві тисячі листів з вимогами якогось вирішення. Ну й, звичайно, знову почалася виїзна міграція. Інколи я думаю, що це єдиний спосіб з'ясувати, хто щиро бажає, аби це припинилося, а хто — ні. Насправді щирі лякаються й виїжджають.
— Люди насправді їдуть з міста?
— Це відбувається кожного разу, коли розкручується черговий цикл. Просто неможливо сказати, скільки саме їх виїжджає, оскільки приблизно після 1850 року цикл не вкладається точно в статистичний рік. Але кількість їх чимала. Вони, врешті-решт, тікають, як ті діти, яким раптом відкрилося, що будинок насправді пойнятий привидами.
— Повертайтесь додому, повертайтесь додому, повертайтесь додому, — неголосно прорекла Беверлі. Підвівши очі від своїх рук, вона подивилася на Білла, не на Майка. — Воно бажало нашого повернення. Чому?
— Воно може бажати нашого повернення, — промовив Майк дещо ухильно. — Звісно. Воно може. Воно може бажати помсти. Зрештою, Воно колись було вгамоване нашими зусиллями.
— Помсти… або впорядкування, — докинув Білл.
Майк кивнув:
— Зрозумійте, ваші власні життя суперечать ладу речей. Ніхто з вас не залишив Деррі неторкнутим… без позначки, яку на кожному залишило Воно. Усі ви забули, що відбувалося тут, а ваші згадки про те літо досі залишаються фрагментарними. І, між іншим, є ще один цікавий факт — ви всі багаті.
— Ох, тільки не треба! — вигукнув Річі. — Це навряд чи…
— Спокійніше, спокійніше, — підняв руку Майк, ледь усміхаючись. — Я вас ні в чому не звинувачую, лише намагаюся викладати факти на стіл. Ви багаті люди, порівняно з бібліотекарем, що живе в маленькому місті, маючи після сплати податків менш ніж одинадцять тисяч на рік, гаразд?
Річі ніяково знизав плечима свого дорогого піджака. Бен на позір був глибоко заклопотаний відриванням маленьких смужок від краю серветки. Ніхто не дивився на Майка прямо, окрім Білла.
— Звісно, ніхто з вас не належить до класу Г. Л. Ганта[497], — сказав Майк. — Але навіть за стандартами американців вищого середнього класу всі ви заможні люди. Ми тут усі друзі, тож коліться: підніміть руку, якщо з вас є хоч один, хто задекларував у податкових паперах за 1984 рік менше дев'яноста тисяч доларів?