Коротше, тих із нас, хто залишилися після тієї пожежі, армійське начальство відіслало звідси геть, ніби йому було соромно… і, гадаю, таки було. Я опинився у Форт-Гуді й залишався там шість років. Там я зустрів твою матір, і поженилися ми у Ґелвістоні, в домі її батьків. Але всі ті роки Деррі ніколи не йшло мені з голови. І після війни я привіз твою маму сюди. І в нас з'явився ти. Тут ми й живемо, менш як за три милі від того місця, де у 1930 році стояла "Чорна мітка". А тепер, я вважаю, час тобі вже до ліжка, містере Чоловіче.
— Я хочу почути про пожежу! — почав благати я. — Розкажи мені про неї, татусю!
Але він подивився на мене з отим своїм нахмуреним виразом, який завжди мене затикав… можливо, тому що він нечасто так на мене дивився. Здебільшого він був усміхненою людиною.
— Це не для такого хлопчика історія, — відповів він. — Іншого разу, Майкі. Коли ми обоє пройдемо далі ще кілька років.
Так виявилося, що ми обоє пройшли далі ще чотири роки, перш ніж я почув розповідь про те, що трапилося того вечора у "Чорній мітці", і на той час ходячі дні для мого батька вже завершилися. Розповідав він мені про це, лежачи у шпитальному ліжку, переповнений наркотиками, то спливаючи з дійсності в забуття, то повертаючись назад, тим часом як його жер рак.
26 лютого 1985 року
Я перечитав останнє, що написав у цьому щоденнику, і сам себе здивував, залившись сльозами за своїм батьком, який уже двадцять три роки як помер. Я пам'ятаю мою тугу за ним — це тривало майже два роки. Потім, у 1965 році, я закінчив середню школу й моя мама, подивившись на мене, сказала: "Як би пишався твій батько!" — і ми заплакали, обнявшись, і я думав, що то вже кінець, що так ми завершили труд його поховання — тими пізніми слізьми. Але хтозна, скільки може тривати туга? Хіба не може бути так, що навіть за тридцять або й сорок років після смерті дитини чи брата, чи сестри хтось може, напівпрокинувшись, думати про ту людину з тим же пустельним відчуттям втрати, з тим же відчуттям місця в душі, якого ніколи не буде заповнено… можливо, навіть по смерті.
Він пішов з армії у 1937, з пенсією по інвалідності. На той рік армія мого батька стала набагато бойовитішою; будь-хто, навіть маючи півока, сказав він мені якось, міг на той час уже побачити, що невдовзі всю зброю почнуть діставати з комор. А тим часом його було підвищено до сержантського рангу, і ще він втратив більшу частину лівої ступні, коли один новенький рекрут — такий переляканий, що ледь не срав персиковими кісточками — висмикнув чеку з гранати, а потім, замість кинути, просто її впустив. Граната підкотилася до мого батька й вибухнула з таким звуком, як він казав, наче хтось кашлянув серед ночі.
Чимало боєприпасів, з якими були змушені тренуватися ті, давні, солдати, були або дефектними, або так довго пролежали на якихось майже забутих складах, що стали геть непридатними. Вони отримували набої, які не стріляли, або ґвинтівки інколи вибухали просто в руках, коли набої таки стріляли. Військово-морський флот мав торпеди, які зазвичай ішли не туди, куди ними цілилися, а коли йшли, то не вибухали. У літаків армійського авіакорпусу та флотської авіації[442], якщо вони жорстко сідали, відпадали крила, а в 1939 році у Пенсаколі, я десь про це читав, один інтендант виявив цілий парк казенних вантажівок, які не їздили, бо таргани поїли в них гумові шланги й вентиляторні приводні паси.
Таким чином життя мого батька було врятоване (включно з тією частиною, що дала життя вашому покірному слузі Майклу Хенлону), завдяки тому, що разом зійшлися бюрократично-фінансове лайномішання та дефектне озброєння. Та граната лише напіввибухнула, а отже, він втратив тільки частину однієї ступні, замість того, щоб позбутися всього — від п'ят до грудної кістки.
Завдяки грошам по інвалідності він зміг одружитися з моєю матір'ю на рік раніше, ніж планував. Вони не зразу поїхали в Деррі; вони поїхали у Х'юстон, де працювали до 1945 року. Батько був старшим майстром на заводі, що виробляв корпуси для бомб. Мати стала Розі-клепальницею[443]. Але, як він сказав того вечора мені одинадцятирічному, думка про Деррі "ніколи не йшла йому з голови". І от тепер я загадуюся, чи не діяла ця сліпа сила вже тоді — притягувала його назад для того, щоб я міг зайняти своє місце у тому колі в Пустовищі того серпневого надвечір'я. Якщо колеса Всесвіту налаштовані правильно, тоді зло завжди компенсується добром… але й добро також може бути жахливим.
Мій батько передплачував "Деррі Ньюз". Стежив за оголошеннями про продаж землі. Батьки накопичили доволі багато грошей. Нарешті він побачив ферму на продаж, яка була схожа на вигідне придбання… на папері принаймні. Автобусом "Трейлвейз"[444] вони удвох приїхали з Техасу на неї подивитися і того ж дня її купили. "Перший торговельний банк" округу Пенобскот видав батькові десятирічний іпотечний кредит, і вони оселилися.
— Спершу в нас були деякі проблеми, — іншого разу розказував мені батько. — Були тут люде, які не хотіли в себе в сусідстві негрів. Ми знали, що так буде — я не забував про "Чорну мітку", — тож ми просто вперлися, перечікуючи. Діти, проходячи повз нас, кидали каміння або пивні бляшанки. Того першого року мені довелося замінити двадцять шибок. А дехто з таких були й зовсім не діти, авжеж. Якось ми прокинулися, а на стіні курника намальовано свастику, і всі кури мертві. Хтось отруїв їхню їжу. То були останні кури, яких я намагався тримати. Але окружний шериф (у ті дні не було ніякого шефа поліції, Деррі було недостатньо великим містом для такого) узявся за цю справу й працював наполегливо. Саме це я й маю на увазі, Майкі, коли кажу, що є тут люде й гарні, не тільки погані. Для того чоловіка, Саллівена, не було жодної різниці в тому, що шкіра в мене коричнева, а волосся кучеряве. Він приїздив з півдюжини разів, балакав з людьми й нарешті з'ясував, хто це зробив. І як ти гадаєш, хто то був? Вгадай з трьох разів, перші два не рахуються!
— Я не знаю, — сказав я.
Батько реготав аж поки сльози не почали йому литися з очей. Діставши велику білу хустинку, він їх втер.
— Ну як же, то був Батч Баверз, ось хто! Батько того хлопця, що ти кажеш, найбільший задерій у твоїй школі. Батько лайно, а син його бздо.