Нарешті все ущухло.
IV
Прокинувся Петро перед самим гудком. Трохи не всі товариші його вже повставали й умивались на дворі. Сонечко зійшло, й крізь ранкову прохолоду почувалося його приємне тепло. Високо-високо над головою бренів жайворонок; здалека чувся довгий пронизливий свищик паровоза; сивий туман висів над далеким ставком; чорний дим від шахтового димаря нерухомою стягою висів у повітрі. Пахло зеленою травою й сірчаним димом від глею, що курився біля шахти.
Петро схопився. Голова йому тріщала; боліло все тіло. Похмурий, з позеленілим обличчям, взяв він на оберемок подушку й одежу і потяг до казарми. Шахтарі лагодилися до сніданку; дехто молився Богу. Корецький сидів похмурий як ніч і люто позирав з-під рудих брів на Оксану, котра подавала страву. Коли Петро вмився й сів до столу, веселий регіт і жарти сипалися звідусіль.
— Чого се ти, попе, вночі собак дражнив грюканням?
— Торохкотів, як нечистий по коробці.
Корецький мовчав. Він бачив, як ласкаво й закохано дивилася Оксана на Петра, й зрозумів усе. Злість душила його, але, глянувши на нового Оксаниного коханця, він трохи не зареготався; той сидів, як з хреста знятий, і недбало ворушив щелепами. Видно було, що їжа не йшла йому в пельку.
"Мокра курка",— задоволено подумав Корецький, і серце йому потроху заспокоювалось: він певний був, що таких супротивників не страшно.
— Ти нездужаєш? — спитав він Петра, щоб звернути Оксанину увагу на розкислий вигляд нового героя і хоч трохи помститись. Але спостеріг, як тривожно блиснули її очі, спинившись на Петрові. Той мовчав.
— Чи не з переполоху? Ти, мабуть, налякав його, попе, вночі? — засміявся Шипило.
— Дяче, дяче, не дуже варняче.
— Піп гніватиметься.
— Та він і без ваших балачок сердитий.
— Ну й лукава ж вража Оксана.
— Оксано, чом ти не пускала його?
— Хай він тобі повіситься,-— огризнулась Оксана і з ненавистю подивилася на Корецького.
— Хо-хо-хо!.. Пиши, попе, пропало!
— Чи не в дяка часом втаскалася?
— Ні, за попом, мабуть, чортового батька поспішишся,— зареготав Шипило і встав з-за столу. За ним почали виходити й інші.
З шахти вже чувся довгий-довгий в'їдливий гудок. Забравши своє звичайне шахтарське начиння — лампочки, кайла, обушки, робітники один по одному почали виходити.
Петро виходив останнім.
— Ти нездужаєш? Може, на сьогодні не пішов би в шахту? — змітаючи крихти з столу на поміст, спитала його Оксана й облила ніжним, ласкавим поглядом.
— Так отсе заради тебе і втеряю упряжку,— насупившись, муркнув Петро й вийшов.
— Ха-ха-ха! Боїшся, дурненький,— почув він навздогін знайомий сміх.
Петро почував себе надто кепсько, але не зостався в казармі, аби не бачити Оксани. Він не міг забути минулої ночі. Глухе, невиразне вороже почуття до неї ворушилось йому всередині; він ненавидів її за те, що вона наздобула якоїсь химерної, чужої досі йому, влади над ним, над його серцем, що вона якимсь вихорем втислась йому в життя, щось дороге, гарне поламала, понівечила й зіпсувала його рівновагу. Він почував, що се не жарт, а якась темна сила, котрої важко позбутись, раз піддавшись їй. Се почуття якось прикро в'їдалось йому в мізок і туманило розум. Він відчував тепер настирливе бажання разом скинути з себе сей тягар, чудний, невимовний, незрозумілий йому: здавалося, як зробиш се, то відразу стане .й весело, й здорово.
По дорозі до нього підійшов Корецький.
— Вона до тебе приходила? — не дивлячись на Петра, тихо спитав він.
— Хто? Оксана?
— Ну да.
— А йди ти під три чорти з нею разом! — розсердився Петро.
— Се не відповідь,— блиснув очима Корецький.— Ти кажи мені: була вона в тебе?
— Ну, була... То що?
— Ти кликав її чи вона сама прийшла?
— Сама.
— Ну?
— Що — ну?
— Та що ти дурня вдаєш? Хе... він не розуміє...
— Знаєш що, товаришу, відчепись ти від мене вкупі з нею. Коли хочеш, щоб не ходила, прив'яжи її.
— Та ти не сердься, Петре,— лагідніш трохи почав Корецький.— Ти ж знаєш, що вона моя, ну, й не лізь.
— Чудний ти, як я подивлюся. Що значить — моя. Вона ж людина...
— Вона не людина.
— А хто ж?
— Звірюка, котра може бути або твоєю, або моєю, або ще чиєю.
— А на мою думку, ти здорово помиляєшся: коли б воно було не навпаки.
— Ну-у, дурниці!
— Та далебі... У всякім разі, не нагадуй ти мені про неї: нічого спільного не хочу я мати з нею.
— Хіба?
— Та справді.
— Ну, спасибі... А я думав... Тепер бачу, що й надалі ми будемо товаришами.
Корецький одійшов.
— Чудний,— посміхнувся Петро й здвигнув плечима.
Звідусіль з балаганів (так звали робітники свої нечепурні оселі) виходили шахтарі й простували до шахти: дехто мовчки, а дехто перекидаючись жартами, розмовляючи весело, ніби наближалася не каторжна праця, а веселий, гомінкий бенкет. Молоді коногони з мідяними каганчиками на картузах і саношники до самої шахти стрибали "в довгої лози" й сповняли ранкове повітря дзвінким реготом та гуканням, пересипаючи свої влучні уваги й жарти зовсім не до речі різними сороміцькими вигадками й лайкою. Старі не звертали на се жодної уваги, ніби так і годилося. Видко було, що ніхто навіть не помічає сього і що се — звичайний шахтарський жаргон. Свідомих одразу можна було пізнати: вони не лаялись, трималися гурту й провадили якусь загальноцікаву розмову.
Назустріч юрбі із-за глею почала виходити так звана нічна зміна. Сірі од глею, з чорними обличчями од вугільного пороху, постаті рухалися поволі, мовчки, ніби слабі на сплячку. Зморені очі не реагували навіть на сонце, а коли хто з свіжої юрби звертався до них з привітанням, то вони не відповідали. Тільки клопотливі артільщики, сі павуки-глитаї в мініатюрі, жваво звіряли рахунки загорьованого робітниками за ніч.
Одним скінчилася упряжка-ніч, другим починалася упряжка-день.
V
— Ти гніваєшся? — спитала Оксана, коли Петро виходив з подушкою в степ.
Кілька день вона мало й бачила його, заклопотаного якимись справами, бачила, що він уникає її, що йому не до неї.
— Чого ж мені гніватись? — відповів він, уникаючи її очей, що дивилися на нього з ворожою пристрастю.
— Я прийду до тебе, хоч ти вбий мене,— прошепотіла вона, нахилившись до нього, і очі її блиснули в пітьмі сіней.
— Слухай, Оксано, відчепись ти від мене.