III
Крізь дрімки почулося Петрові, що хтось пильно дивиться йому в обличчя. Він розплющив очі й раптом схопився, побачивши біля себе нахилену жіночу постать.
— Хто тут? — ледве вимовив придушеним тремтячим голосом.
— Я.
— Оксана?
— Еге ж.
— Чого тобі?
— Нічого.
Петро розсердився на свій переполох, на неї, що невість чого перебила йому сон.
— Як то — нічого?
— А так — нічого. Хіба коло тебе й посидіти не можна? Адже ж земля не твоя, а панська, ха-ха-ха!..— лукаво, але невимовно гарно засміялась Оксана, і в пітьмі блиснули чудові білі зуби.
— А геть к чортам! Виспиться за день та й швендяє скрізь і людям не дасть відпочити,— гримав Петро, знов укладаючись спати.
— Та й сердитий же ти який... ха-ха-ха! Хіба я— тобі заважаю спати? Ну, спи собі, а я сидітиму й дивитимусь на тебе... ха-ха-ха!..
— Хм... та що я тобі — звір який, чи що, що ти дивитимешся на мене? Геть, кажу!..
Голос його тремтів, і він почував, що йому не хочеться, щоб вона йшла.
— Ха-ха-ха,— сміялась вона.— Ні, не звір... А може, й звір, тільки вродливий, гарний, хороший звір, такий, що дивилася б і не надивилася ніколи... Не піду!
— Слухай, Оксано! їй же. Богу, по потилиці займу,— суворо, але вже не з таким серцем, промовив Петро. Йому й досадно було, що перебито так тяжко намучений сон, і приємно, що про нього так говорить гордовита Оксана.
— Ха-ха-ха... не даси, голубе, не даси.
— А то подивлюся, мабуть?
— Так, не даси — й край. Мені, голубе, ніхто ще по потилиці не давав, відколи я стала дівкою, бо... нехай тільки хто спробує.
В темряві іскрами блиснули великі, чорні очі.
— Ого, яка ти страшна, подумаєш!
— Уб'ю! — прошепотіла вона, нахилившись над ним.
— Не подужаєш.
— Отрую!..
— А геть, хай ти сказишся, сатанюко! Йди до свого попа.
— Ха-ха-ха... заздриш?
— Хто? Я?.. Вигадай ще що.
— Не треба, голубчику: хай прийде, я прожену його, набрид уже.
Вона ще нижче нахилилась над .ним і тихим пристрасним шепотом туманила голову. Йому здавалося, що він бачить її лице в небі і що очі її — то дві зірки так бажано дивляться й мигають йому, а голос — то шепіт таємної весняної ночі та чудового вільного степу, повного невимовної влади, непоборної сили. Сей шепіт вабив, закликав до себе, і годі було змагатись з такою принадою. Хотілося залишити все, кинутись і потонути в невідомім, солодкім... А ніч... Ні, то не ніч, то вона, чарівниця Оксана, то її голос, мов прекрасна музика вві сні, так ніжно, загадково бренів над ним.
— Тепер я тебе кохаю, дуже, дуже, як ніколи не кохала. Я тебе кохаю, бо в тебе такі чудові, променисті очі, чорні-чорні брови, кучерявий чуб... Ти такий хороший, як ніхто з наших, у тебе такий стрункий та гнучкий стан... Щаслива буде та, котру ти покохаєш... І я буду щаслива... ха-ха-ха!.. Бо ти ж мене вже трі-ішечки любиш..
— Слухай, Оксано,— промовив Петро, підвівши голову,— чи ти не сказилася? Серед глупої ночі сновигаєш отут. Товариші бозна-що подумають.
— Сплять твої товариші.
— Все одно, тікай.
— Не піду, хоч убий, не піду. Я знаю, ти розумний, ти демократ, ти читаєш книжки і водишся з такими ж розумними, як сам. А я дурна і нічого не знаю... Я вмію тільки кохати... Ось тепер тебе покохала хіба ж так... Любий, хороший... Чого ти гніваєшся? Хіба я винна, що ти такий вродливий? Хіба я винна, що так палко кохаю?.. Не гнівайся, любий, гарний...
Вона злягла на лікоть і напружено дивилася йому в вічі. Було темно, але Петро виразно бачив, як горіли їй очі й високо підіймались під сорочкою груди, як вона вся здригалася, ніби від холоду; він почував, що єдине його слово, і ся чудна вродлива шахтарка віддасть йому все, без жалю, не вагаючись. Він не міг одірвати свого погляду від її чудових диких очей; кров застукала йому в висках, в горлі висохло, і він мовчав. А вона, невимовно хороша, що далі, все ближче тулилась до нього, перегинаючись своїм розкішним станом, і ніжно, влесливо шепотіла палкі хвилюючі речі.
— Я знаю, що ти не такий черствий, якого вдаєш із себе. Ти тільки соромишся самому собі признатись, що тобі дуже хочеться покохати мене... Чи, може, я погана?.. Скажи... Скажи ж, чому мовчиш?.. О, ні, голубе, я не погана, ти думаєш, я не знаю? Ого... Я хороша. Не один з шахтарів батька вб'є, аби бровами моргнула. Я бачила, як і твої глибокі очі, байдужні очі, не раз так хтиво дивились на мене... Але ти демократ і боїшся... Ха-ха-ха... Скажи, невже демократи ніколи не кохають? Га? Та ще такі хороші, як ти?.. Чого ж ти мовчиш, любий?.. Чого мовчиш?..
Її руки гадюкою оповили його круг стану, й гарячі, як жар, пишні уста вп'ялися йому в сухі губи. Він почував тепер, що йому не під силу одірватись од неї, що над ним усім, над його серцем, над розумом в сю мить — її влада. Він забув усе на світі...
За кілька хвилин вона сиділа вже коло нього й мовчала, тільки сміялася м'яким дрібним сміхом, а він лежав горілиць, закинувши руки за голову, з заплющеними очима, і важко дихав. Він нічого не думав; в голові йому крутилося, й солодка знемога розливалася по всім тілі. Зітхала нічка; глузливо, як посміх Оксанин, мигтіли зорі; сопли поблизу шахтарі. Хмари посунулись геть на південь, а навздогін їм шаленим вогнем нечутно реготав завод.
— Дрімаєш?.. Ха-ха-ха... Ну, спи, мій любий, соромливий демократе, ха-ха-ха!..
Петро мовчав. Оксана встала й пішла, злегка похитуючись, мов п'яна. По видові її так і не розгладжувалась щаслива усмішка раювання й перемоги, і здавалося, що вся істота її тремтить від внутрішньої найвищої радості. Вона незчулась, як перейшла порослий полином та лободою копець і опинилася перед розчиненими в сіни дверима.
Раптом вона одсахнулась, побачивши в темряві погрожуючу постать Корецького.
— Де ти була? — прошепотів зловісно він.
Оксана нічого не відмовила, тільки щасливо засміялася.
— Де ти була, я тебе питаю, повіє?
— А тобі яке діло, рудий собако? — зневажливо підняла голову Оксана.
— Уб'ю, наволоч!..
— Ха!.. Ото страшний!..
Він замахнувся кулаком. Чорним блиском, як вугіль на сонці, засвітились її великі хижі очі: вона раптом ізігнулась, як кішка, й довге тіло Корецького простяглося по землі. Грюкнули двері в Оксанину хижку, клацнула защіпка, і в ту ж мить страшенна торохкотня в двері розітнулася й збудила дрімаючу ніч. Дехто з шахтарів підвів голову, прислухався і, промовивши: "Який воно чорт товчеться, як навіжений?", знов захріп.