Вирішила вона разом із Тико розшукувати Умка.
— Коли один раз Волохан зміг, незважаючи на пургу, пройти до нього й повернутись, то і вдруге зробить це. Він проведе нас,— сказав Тико.
ВОЛОХАН ВЕДЕ
Панай розвела великий вогонь.
— Щоб чути було дим Волоханові,— сказала вона синові.— Йому легше буде повертатися назад...
Тико запріг у нарти собак.
Поїхали. Незважаючи на хуртовину, собаки йшли швидко. Їх тягнув за собою Волохан.
Ні Тико, ні Панай у сніговій хуртовині нічого не бачили.
Може, годину, а може, й більше йшли собаки. Та ось нарти виповзли на якийсь горб. Волохан пішов дуже обережно. Потім він загарчав на інших собак, і вони теж пішли обережніше.
Тико догадався, що вони в'їхали на Кам'яні горби.
Нарешті Волохан зупинився.
Зійшовши з нарт, Тико і Панай за кілька кроків від себе побачили глибоке провалля між скелями. Волохан дивився в глибину ущелини й тихо скавучав
— Тут має бути Умк! — радісно загукав Тико.
З провалля долетів якийсь кволий голос.
То обізвався Умк. Він сюди провалився з своїми собаками й нартами. І хоч провалля було не таке вже й глибоке, але вилізти звідти він не міг, бо стіни ущелини були слизькі і стрімкі.
Тико спустив у провалля кінець мотузка, якого прихопив із собою. Тим кінцем Умк обв'язав свої нарти, а другий кінець Тико прив'язав до своїх нарт. Потім Тико гукнув на собак і став їм допомагати витягати Умкові нарти. Витягли нарти. Потім витягли одного за одним Умкових собак. Нарешті витягли й самого Умка.
— Як же ти потрапив туди? — спитав Тико.
— Як почалась пурга, мене з нартами й собаками несподівано кинув туди вітер Багато часу минуло, аж поки я побачив над собою голову якоїсь звірини. Спочатку я думав, що ведмідь, аж виявилось, що то Волохан. Упізнавши, я кинув йому рукавицю.
Нарти побігли по тундрі. Троє людей повертались додому. Крізь хуртовину їх вів Волохан.