Глибокі й складні почуття хвилювали цієї ночі душу князя, — досі він діяв як полководець і князь, устрояв і давав лад Новгороду, вів полунощні полки супроти братовбивці Ярополка, подолавши його, став дбати про рідну землю, знав уже перемоги й поразки, але вірив, що все зрештою подолає.
І навіть те, що в городі Полотську він зустрів і нарік своєю жоною княжну Рогніду, а в Києві провів одну ніч з жоною загиблого брата Ярополка Юлією, — все це вразило, глибоко схвилювало, піднесло, але не тривожило його душі, він приймав це як усмішки долі, дарунки молодості.
Але виявилось, що це були не дарунки молодості, не усмішки долі — ніч у Полотську і ще одна ніч у городі Києві глибоко поранили серце Володимира.
Власне, ніч у Полотську не турбувала князя Володимира — він до цього йшов, і так сталось. Він зробив зухвалий виклик долі — і доля обдарувала його, що ж, Рогніда буде йому доброю жоною, а він для неї мужем-князем.
А Юлія?! Він не думав і не хотів думати нічого злого про неї, і в ніч тризни по Ярополку, і нині, пізньої ночі, він глибоко жалів її, його, самотнього досі в житті, вабила така ж самотня княгиня Юлія, вона, нарешті, була напрочуд красива, пристрасна, ніжна, тієї ночі вони були з нею в одну душу й тіло.
Але та ніч не пішла в безвість. Доля розплатилась за неї з князем Володимиром. Досі він знав, часто, може, й жорстоку, а все ж правду життя, нині він не розумів, де любов, а де ненависть, де правда, а де лжа життя, князеві Русі віднині було важко жити.
Син двох отців — таким народиться і так житиме дитя Юлії. Ярополк і Володимир, о, в який страшний вузол зав'язала доля їхні імена, жах того, що сталось, огортав і огортав душу Володимира, серце його стікало кров'ю від невигойної рани.
А ніч ішла, минала, місяць сховався за стіною Гори, й на небі дужче заблищали зорі, десь на Подолі, а потім і в передградді стали перекликатись когути. За Дніпром снувались рожеві нитки світанку, сторожі городниць ударили в била.
Проміння світанку ввірвалось і в палату, де сидів Володимир, освітило його бліде обличчя, очі, під якими за цю ніч лягли глибокі темні западини, гострі вилиці, синюваті вуста.
Взявши в руки гостре лебедине перо, він писав у далекий Полотськ Рогніді: "Я одержав твою грамоту, жоно моя, і дякую тобі за неї... Вибачай, Рогнідо, що не писав так довго, — багато муки й горя пережив я за цей час, многі сумніви, вагання й думи бентежать мене ще й нині, але вірю, певен, що переборю їх і спокій прийде в мою душу, а ти допоможеш мені в цьому, Рогнідо..."
6
По цьому була осінь — спочатку суха, золота, осяйна, а потім дощова, сіра, тягуча, з останнім несподіваним громом, як це часто й раніше траплялось у городі Києві; коли осінь повільно, ніби тужна пісня, промайнула, почалися веселі, дзвінкі приморозки, далі морози, перші сніги, заметілі, хуги, віхоли...
Князь Володимир тяжко переживав осінь і зиму. Самотній, зовсім самотній в своїх покоях, ні з ким перекинутись одвертим, щирим словом, ні з ким порадитись, нікому відкрити свою спраглу, стомлену душу.
Він прокидався, як і всі в городі, задовго до світання, складав жертву й снідав з небагатьма воєводами в холодній стравниці, чинив суд і правду в палаті Людяній, слухав тіунів, гінців із земель Русі, слів у Золотій палаті.
І хоч була осінь, зима, тіуни й гінці кожного дня повідали, як ростуть вали, будуються городи на Ірпені, Стугні, Росі, по правому березі, на Десні, Супої, Пслі й Сеймі, в полі за Дніпром. Князь велів посилати й посилати туди людей, везти харчі, дерево, кузнь, камінь.
Дніпро замерз, але гули під копитами коней Соляний, Залозний і Червенський шляхи. До Києва приїжджали сли від польського князя Менша, щоб присягатись у любові й дружбі, але князь Володимир відповів їм, що прийме ту любов і дружбу тільки тоді, коли Мешко звільнить захоплені ним червенські городи, — на заході збиралась гроза.
Відчуваючи її, Володимир починає вже з ранньої зими збирати піше й комонне воїнство, робить для нього запаси, деякі полки завчасу посилає ближче до Червенської землі.
Побували цієї зими в Києві сли й угорського князя, — з ними Володимир ствердив дружбу й любов, як родичам отця свого Святослава, послав князеві великі дари.
Не було всю зиму ні слів, ні гостей з Болгарії, — це турбувало князя Володимира, думаючи про майбутнє, він хотів знати, що робиться за Дунаєм.
Коли почалась весна, сталась і новина: повною водою прибули гінці з города Полотська, привезли звістку, що в княгині Рогніди народився син.
Князь Володимир написав жоні грамоту, просив її, коли стане тепліше, приїхати до Києва, він і ждав весни.
Але весна — це не завжди голубе небо, блакить вод, ясне сонце. В одну з ночей місяця цвітеня* (*Цвітень — квітень.), пізньої години, майже перед світом, князь Володимир почув шум у покоях княгині Юлії, далекий, знайомий, підсилений нічною тишею її крик, тупіт ніг, знову крик княгині Юлії, і раптом крик інший — дитини.
Уранці він дізнався, що княгиня Юлія народила сина, якого нарекла Святополком.
7
Коли Дніпро виповнився, купець патрикій Феодор став збиратись у далеку дорогу.
Так він робив кожного року — взимку й ранньої весни купував у Києві й у людей, що приїжджали сюди з усіх кінців Русі, хутра, мед, віск, горючий камінь, боброві пахощі, збіжжя, — все за безцінь, за прілі й гнилі константинопольські тканини й узороччя, за неповну міру жита, бо взимку голодно було в Києві й на Русі.
Весною Феодор навантажував добром хеландії, спускався до гирла Дніпра, перетинав під вітрилами Руське море й зупинявся в Константинополі на Суді, де продавав свої добра вдвоє, втроє дорожче, ніж сам купив, навантажував на хеландії вина, тканини, всяке узороччя й восени повертався до Києва, починав куплю-торг.
У час брані між Володимиром і Ярополком Феодор не постраждав, мало хто й знав, що він у якійсь мірі до неї причетний. Власне, хто і в чім міг винуватити купця — він приїжджав до Києва з василіками імператорів, тоді ж з ними приїхала й царівна Юлія, але не Феодор, а василіки були сватами Юлії.
Купець стояв осторонь — маючи двір у Києві на Подолі біля торгу, він продавав свої сукна, оксамити, алтабаси, вина, парфуми, узороччя Ярополку і його боярам та воєводам, доки князі проливали кров людей своїх під Любечем, у Києві й Родні, він устиг з'їздити до Константинополя й привіз звідти нові товари; коли вокняжився Володимир, став продавати те, що привіз із собою, і навіть те, що трухлявіло на його склепищах, новому князеві, його боярам і воєводам. Хто й що міг закинути купцю Феодору — Київ не Константинополь, руські люди завжди поважали й не чіпали заморських гостей.