— Роби, княже, як замислив. Усі ми з тобою, де ти — там і ми!
4
Холодний, сірий, непривітний полунощний город Упсала. Щоб туди добратись, треба пройти студене Варязьке море, довго блукати між високими гострими скелями, де кожної хвилини на мореходця чатує смерть. Сувора та кам'яна земля, суворі там люди, страшні й мстиві такожде і боги їх — одягнутий у броню й шолом із гострими рогами бог вітрів і бур Один, жона його — Фрігг, а найлютіший — син їх громовержець Тор, що причаївся у темній печері десь на островах Варязького моря, кидає стріли-блискавиці на купців і воїв, які їдуть до Упсали.
Але ні суворе Варязьке море, ані гострі скелі біля берегів не затримали новгородських мореходців — на кількох учанах пройшли вони крізь негоду й бурі, зупинили лодії біля крутих скелястих берегів Упсали.
Оточений ярлами, воями і толковинами, князь Володимир піднімався до фортеці свіонських конунгів. Вони йшли між двома високими стінами, на яких викарбувані були невідомі їм письмена, подекуди стояли висічені з каменюк постаті потворних, страхітливих богів. Шлях вів усе вище й вище на гору, нарешті вони опинились перед зачиненими ворітьми фортеці.
— Ведемо князя новгородського Володимира до високого конунга Олафа! — закричали ярли.
Хтось довго й пильно дивився в прорізи в стінах фортеці. Зарипіли й відчинились залізні ворота.
— Конунг Олаф жде новгородського князя...
З каменю побудовані стіни в палаці свіонських конунгів, світло в довгі переходи й покої пробивається крізь вузькі загратовані вікна. Всюди горять світильники, стоїть охорона, на стінах почеплені й тьмяно поблискують алебарди, бердиші, однобокі франкські мечі, темніють турові роги.
З світлиці конунга Олафа видно сірі береги, хвилі на морі, хмари, що пливуть і пливуть удалину.
Олаф Скетконунг — немолодий уже чоловік з сивим, рівно підстриженим на шиї волоссям, густими бровами, під якими поблискують сірі очі; у нього гострий, як у птаха, зір, довгий крючкастий ніс, підібгані уста.
Він стоїть біля столу в кутку світлиці — одягнутий як мореходець, на ньому вузький, облипчастий каптан, короткі — до колін — штани, на ногах високі підковані чоботи.
— Чолом тобі б'ю, Олафе Скетконунгу, — починає князь Володимир, — прийми дари від мене й Новгорода.
Вої князя Володимира кладуть перед конунгом дари соболині хутра, разки горючого каменю* (*Горючий камінь — бурштин, янтар.), обоямогострий меч, срібнокований щит, золотий пояс роботи новгородських кузнеців — для конунга, емалі — для його жони, лунниці з сканню — для дочок.
— Добрі дари ти привіз, гардський княже, — відповідає Олаф Скетконунг, пальцем пробуючи лезо меча, — і за них тобі дякую. Щедрий Гардарик* (*Гардарик — країна городів (швед.).), багата земля твоя, княже. А тепер скажи, що привело тебе в Свеаріке?* (*Свеаріке (або Свіонія) — Швеція.)
Вони сідають один проти одного за столом. Вої князя тихо виходять, в глибину світлиці відступають ярли, мовчазні слуги ставлять на стіл наповнені міцним медом срібні келихи, толковини говорять тихими голосами.
— Я прибув до тебе, Олафе, пам'ятаючи, що тебе називають Скетконунгом* (*Скетконунг — хороший, добрий конунг (швед.).), хочу нагадати й утвердити те добре що було між людьми наших земель. Ти сказав про багатство моєї землі — і це правда. Але у великому роду не без сварги, при великому багатстві не без урону. Іде в мене, конунгу, сварга з братом Ярополком, що сидить у Києві-городі...
— Київгард, — примружує очі конунг Олаф. — О, я багато чув про нього.
— Тому я й прибув до Свеаріке, — продовжує князь Володимир. — Маю багато воїв з полунощних земель, але хочу тебе просити дати мені на поміч тисячі дві воїв. Вої-свеї, — закінчує князь Володимир, — хоробрі, їх знає весь світ.
— Так, у світі знають наших воїв, — згоджується конунг Олаф. — Та й самі мої вої люблять далекі походи. Але вони, — конунг посміхається, — дуже люблять городи, землі, дань.
— Городів і земель я дати не можу, — відповідає князь Володимир, — то не мої городи, а людей моїх, вони ж, знаєш сам, не терплять іноземців. А золото твоїм воям дам.
— Це буде довго?
— До Києва-города й назад — рік. А може, вої твої попливуть далі, до Візантії.
— Дві тисячі воїв... Рік, — шепоче конунг. — Що ж, княже, будемо радитись, запрошую й тебе на цю раду.
Тільки темніє, в ущелині за Упсалою, що горловиною своєю виходить до кипучого моря, в священній діброві запалюється безліч вогнів, народжується спів, чути людські голоси.
Шляхом, що в'ється над морем, до цієї ущелини на колісниці, яку тягне четверик коней, оточений гірдманами* (*Гірдмани — охоронники.), їде з ярлами і лагманами* (*Лагмани — управителі земель.) Олаф Скетконунг.
Ще одна колісниця прямує за першою, в ній сидять князь Володимир, воєводи новгородські, вони пильно озираються навкруг.
Горять смолоскипи, їхні відблиски розірваними разками намиста відбиваються на піні прибою, іржуть сполошені темрявою й вогнями коні.
У священній діброві, в храмі, колони якого підпирають викладений залізом дах, уже все готове для тінгу* (*Тінг — урочисті збори.) й священної жертви. Служниці накрили килимами й поставили в храмі лави перед високим дубовим троном конунга, на яких сяде старшина; за скелями здіймається до неба високе полум'я вогнища, воно освітлює великі, зроблені з каменю й дерева постаті богів Одина, Тора, Глера, Ніорда. На широкій площині перед ідолами в обкладеному каменем колі стоять блискучі мідяні чаші, лежать кропила з щетини, ходять дротти* (*Дротти — жерці.), ще далі в темряві у загороді поблискують великими очима й тупотять коні й корови, роздратовано хрюкають кабани.
Усі запрошені прийшли на тінг, лунають протяжні звуки бил, ярли й лагмани займають свої місця на лавах, слуги стоять навкруг.
Олаф Скетконунг сидить на троні, він слухає, як поволі стихає людський шум, — чути тільки, як недалеко внизу шумить море, над небосхилом між колон видно великі червонуваті зорі.
— Ярли й лагмани! — починає Олаф Скетконунг. — Я велів нині скликати тінг, щоб радитись з вами. До нас з Гардарику прибув князь гольмгардський* (*Гольмгардський — князь з країни городів руських.) Вольдемар, він просить дати допомогу, щоб піти північними ріками на полудень до Київгарда, покарати брата, що вбив князя Олега, хоче одбити трон батька. Чи дамо ми цю допомогу?