— Пускає ромейські мечі в нашу землю? На печенігів спирається? Але ж ми їх сюди не пустимо. Про кого він думає? Що каже про Новгород?
Крики в палаті нагадують буйний потік, що кипить, вирує між скель, виривається з берегів.
— Князь Ярополк пише про нас, — відповідає Володимир, — у Новгороді бути надалі, як і скрізь на Русі, посаднику моєму...
Князь Володимир замовкає, мовчить усе боярство й воєводи, у палаті стає так тихо, що чути, як потріскують гноти світильників, а одразу за стінами шугає вітер.
І враз зборище прориває. Першим встає жрець Ємець — він викидає вгору свій бубон, кілька разів б'є в нього, бряжчить золотими підвісками, за ним схоплюються з лав, б'ють посохами об підлогу старці громадські й мужі, вражені тим, що почули, хапаються за крижі мечів воєводи.
— Не буде так, як замислив Ярополк, — чути багато голосів. — Хочемо говорити, княже! Княже Володимире, скажи своє слово, послухай нас, не хочемо, не волимо!
У зливі голосів, що наповнює палату, важко щось добрати. Серця людей горять, слова линуть, як розбурхані хвилі.
Князь Володимир вище підносить руку з грамотою, ось він щось сказав.
— Мужі новгородчі! — звертається він. — Я покликав вас, все сказав, тепер слухаю вас, мужі новгородчі...
Тоді наперед протискується, пробиваючи собі шлях руками, а то й кулаками, воєвода Михало. Ніхто не гнівається. Михало такий — хто-хто, а він скаже, що треба, блюде Новгород і гґятини, сам їздив до Києва просити князя, він привіз сюди й Володимира.
— А я ужо скажу, — з того й починає Михало, ставши так, щоб його чули і князь, і мужі. — Ужо я скажу, — суворо й грізно продовжує він, — і за вас, новгородчі, і за тебе, Володимире-княже! Що ж це таке? — раптом вибухає він.-— Де ми живемо? Хто ми є?
Воєвода запитує, але не жде відповіді, він звертається, либонь, до душі своєї, до себе самого, і якось піднесено, урочисто продовжує:
— Ми, новгородчі, блюдемо закон і гюкон отців наших, самі усгрояли землі наші, дійшли до Варязького моря на захід сонця, до Крижаного окіяну на полунощі, а коли вороги нападали на нас, то боролись з ними, гнали... Пам'ятаєте, новгородчі, як було з свіонами — їхній Рюрик хвалився, що візьме Новгород, ярлом* (*Ярл — полководець.) оголосив себе нашої землі, а ми його розбили під Ладогою! Ярл Трувор зрадою взяв Ізборськ, а тікав звідти, аки вовк... Так було з свіонами, так і буде! Але ми від роду люди руські, знаємо, що князі Олег і Ігор, княгиня Ольга, вся Русь пеклась про Київ і про Новгород. Коли княгиня приїхала сюди, ряд ми з нею уклали. Коли Святослав ішов на брань з ромеями і посадив у Києві сина Ярополка, а Олега у деревлян, — просили його дати й нам князя. Адже так, новгородчі?
— Так, Михале! — загомоніли всі навкруг. — Правду говориш, діло, слухаємо...
— Зараз почуєте! Все почуєте! — вів далі Михало. — Ужо я скажу.
Йому не так легко й просто було вести мову, бо хотів, щоб його зрозуміли й підтримали всі мужі новгородські, але не хотів образити й Володимира-князя. Через те він сказав так:
— Мушу повідати вам, люди, і тобі, княже наш, що до того, як прийшов я в Золоту палату в Києві, то бачився і говорив з князем Святославом. "Новгородська земля хоче мати князя", — сказав я йому. "Знаю, і сам хочу дати, — відповів мені покійний князь, — іду далеко на січу в землі чужі, бажаю, щоб мир був у рідній землі. А кого просите князем вам дати? Ярополка саджу в городі Києві, Олега посилаю в землю Деревлянську". — "Володимира", — відповів я. "А ви знаєте, хто він є?" — "Усе знаю, і Новгород знає, — сказав я князеві Святославу, — через те й просимо його". — "Даю вам Володимира, — промовив князь Святослав, — то є мій улюблений син, покладаюсь на нього, як на себе..." — "Спасибі, — подякував я князеві, — не турбуйся, вспоїмо, вскормимо..."
Опустивши очі долу, стояв і слухав ці слова Михала князь Володимир. Так говорив не один тільки Михало, в палаті зводились руки, лунали збуджені голоси:
— Не їдь, княже, до Києва, убив Ярополк Олега й тебе хоче загубити...
— Ми тебе поїли й кормили, життя віддамо за тебе княже!
— Аще так, не коримось Ярополку... Не візьмемо його посадника... Клич віче, княже!..
— На Київ, княже, на Київ!..
Володимир мовчав і ждав, коли в палаті знову настане тиша.
— Так, людіє мої, — промовив він. — Мушу йти на Київ, щоб помститись за смерть брата свого Олега, мушу йти, бо Ярополк порушив завіт батька мого Святослава, який говорив: "Со братами своїми — князями земель — мусиш бути в одну душу й тіло. Аще брати твої робитимуть по покону отців — будь в'єдно з ними. Аще зрадять покон — бути їм в татя місто..."
— Бути Ярополку в татя місто! — заволали всі.
— На Київ! На Київ! Смерть Ярополку-братовбивці!..
— Клич, княже, віче! Веди нас на Київ! Князь Володимир помахом руки зупинив їх
— Як же поведу вас, людіє мої? Куди буду вести?! Чули самі: вже печеніги — брати Ярополкові, ромеї — його друзі, він поведе з собою полян, деревлян, Чернігів, Переяслав, городи червенські... А ми, новгородчі, підемо з ким?
— Усі полунощні землі підуть з нами — весь і меря, чудь... Підемо на брань — і від Ярополка відпадуть його землі. Русь чує, де правда, а де зло...
Князь Володимир дивиться на бояр і воєвод.
— Так, — каже повільно він. — У тяжкі години Русь і її люди завжди знайдуть, де правда, а де зло. Вірю в це, вірю руським людям, вірю й вам. Але не одразу пізнається правда й лжа, множество крові пролили вже люди наші, велике множество крові доведеться ще пролити. Як же упередити цю кров, де взяти сили, як іти?!
Володимир замислюється. За стінами палати виє й виє полунощний вітер, він пробивається навіть крізь стіни, холодні потоки пронизують палату.
— Дивлюсь на схід, — веде далі Володимир, — бачу дикі орди й племена, що радо підуть з нами на Київ...
— Не клич їх, княже!
— Дивлюсь на захід — бачу Німецьку імперію, вже сли їхні разом з священиками папежу римського побували в нас.
— Не віримо імператорам і папежу, не вір і ти, княже!
— Не вірю, — твердо каже Володимир. — Вірю токмо в Русь, токмо руські люди мусять лад у своїх землях укласти.
— Поїдемо, княже! — встають усі в палаті.
— Веду вас! — рішуче промовляє Володимир. — А в підмогу покличу варягів — вони віри своєї не нав'язують, нових поконів не дають, воюють за золото.