Князь-християнин сам хотів частіше, докладніше говорити з Анастасом, разом вони домовились і послали єпископом у Новгород Іоакима — там був надійний посадник Добриня, через що Володимир і згодився учредити єпархію, в інші ж городи посилали тільки священиків болгарських, що давно жили в Києві, нових, яких висвячував Анастас.
Домовились вони й про будівництво храмів: Софії — в Новгороді, Богородиці — в Києві, а в Переяславі — на честь апостолів Петра й Павла.
Будувати ці церкви князь Володимир вирішив одразу ж, для чого велів посадникам своїм готувати в землях древо, камінь, збирати людей — дереводілів і здателів, з своєї ж скотниці дав чимало золота на церкви в Києві, Чернігові й Переяславі. Він сам стежив за будівництвом храмів — у Києві вже жило чимало здателів із Солуні* (*Солунь — город у Болгарії.), сюди ж один за одним приїжджали майстри з Херсонеса.
Володимир не дуже охоче приймає грецьких майстрів, він кличе руських градників, огородників, всяких дереводілів і здателів з города Києва й навіть далекого Новгорода — Миронога, Ждана, Косьмину.
Це — добрі майстри своєї справи, ще їхні діди й батьки, а вони також ставили в руських городах фортеці з стінами, княжі, боярські, воєводські тереми, прикрашаючи їх кнесами, писаними сволоками, різьбленими наличниками, вікнами, дверима, тесаними ганками; вміли вони оздоблювати узорами для цих споруд брили червоного шиферу й білого мармуру, ліпити на стінах образи богів, людей, звірів, листя та квіти, вапницями* (*Вапниці — пензлі.) фарбували їх.
Побудували градники й дереводіли до цього на Русі й кілька храмів — у Києві над Почайною, в Новгороді — на Опоках; це були чудові дерев'яні храми з рубленими стінами, по багато шатрів, вкриті гонтою, опасанями* (*Опасань — галерея навколо церкви.) навкруг них для простого люду.
Тільки самі для себе нічого не будували і не могли побудувати дереводіли й здателі, бо були вони, як і багато інших руських людей, княжими слугами, ремісниками, смердами, через що й жили, як і всі ниці люди, в землянках, так-сяк складених з дерева, а то й плетених з лози хижах...
Правда, й ці убогі свої хижі, хатини руські люди вже й тоді, тисячу літ тому, намагались зробити привабливими для ока — мазали їх глиною, білили крейдою, зеленою й синьою глиною, над вікнами й дверима малювали всілякі оздоби — червоних півнів, що були співцями зорі, зелені берізки — священне руське древо, чорних гривастих коней — знаків воїв...
Цих майстрів і кличе князь Володимир до себе в терем, каже найстарішому з них Косьмині:
— Мислю поставити храм у городі Києві в ім'я Богородиці, щоб слава про нього йшла по всій Русі.
Косьмина — сивобородий чоловік з сірими очима, схожий на апостола Луку, як його малювали на грецьких іконах, — довго думає, дивлячись на небо, гори, Дніпро.
— Мрію давно, — відповідає Косьмина, — і дуже хочу поставити храм, у якому б людина спочила від суєти світу, поринула в мислях до неба...
— Тоді починай, Косьмино!
— Але, княже, — сумно похитує головою здатель, — ставили ми досі дерев'яні храми, тереми, фортеці, ти ж мислиш, напевне, воздвигнути храм кам'яний, вічний...
— Так, Косьмино, кам'яний і вічний!
— По грецькому образу? — запитує майстер, що їздив свого часу як воїн і в Болгарію, і в Константинополь.
— Ні, — рішуче відповідає князь Володимир. — Ви, київські, вишгородські й новгородські плотники, знані по всій Русі, у Києві такожде будуйте наш, руський храм, а вже болгари й гречини вам допоможуть...
Минає небагато днів, і Косьмина показує князеві змальовану на одному пергаменті церкву в ім'я Богородиці, а ще на одному — постать Богородиці з великими карими очима, блідим і трохи суворим обличчям, піднесеними вгору руками.
— Це наш, руський храм! — виривається в князя Володимира. — Добре й лице цієї жінки... сиріч божої матері.
І князь Володимир не знав, що здатель Косьмина вже багато літ думав, як створити пам'ятник тому, про що він мріяв дні і ночі — пам'ятник і храм руським людям, що твердо стоять на рідній землі, тяжко працюють на ній і многотрудно страждають, кров'ю поливають її й сльозами засівають, а кінець кінцем піднімають очі до неба...
Старий Косьмина все своє життя провів у борні, трудах — був воєм, ратаєм, нарешті градником-дереводілом — і ніколи не знав ні радості, ні утіхи, тільки будував і мріяв.
Не знав він також і любові, не мав жони й родини, дівчина, яку в давні літа раз і другий бачив у Києві на Горі і яку, либонь, полюбив би навіки, пропливла, як далека зоря, осторонь його життєвого шляху та й зникла, залишивши в душі тільки згадку...
Косьмина молився Гїеруну й всім древнім руським богам, але вони нічого йому не дали, разом з руськими людьми став Косьмина християнином, — може ж, хоч тоді, коли складе на грудях натруджені руки, здобуде градник спокій і щастя!
Богородиця! Новообращенному християнину сподобалась думка князя Володимира присвятити не комусь, не богу, а невідомій жоні-богородиці, що нагадувала йому богиню роду Роженицю, перший храм у Києві, — нехай вона, жона, матір, молиться, клопочеться перед богом про людські душі.
Але яка мусить бути богородиця? Грецькі й болгарські ікони, відомі Косьмині, не задовольнили його — там богородиця була надто неземна, вигадана, не така, якою він уявляв заступницю-матір.
І він малює на пергаменті іншу, земну богрродицю — жону з русим волоссям, високим чолом, карими очима, тонким носом, рівними устами, трохи сумну, трохи неспокійну.
Хто знає, на кого вона була схожа?! Косьмина дуже багато думав, мріяв, і найперше, мабуть, богородиця ця була дуже схожа на древню богиню руських людей Роженицю, яку колись кузнеці відливали з міді й бронзи, — високу, тонку, а піднятими вгору руками, піднесеним обличчям... Разом з тим — земна й вимріяна, звичайна й воднораз надзвичайно красива, ця богородиця схожа була на багато руських жон і чомусь дуже подібна до юної ключниці Малуші.
Де раніше були Воздихальниця й требище, копачі день і ніч риють землю, з далекого Вручаю на возах, запряжених четвериками й шестериками волів, сюди везуть брили червоного шиферу, від Родні — камінь, з лівого берега Дніпра — дуби, грабину, липи.