Деякі з цих слів натякали на те, що їхні князі не від того, щоб і породичатись з київським князем, — про це розмовляв з князем Володимиром єпископ калобрезький Рейнберн, що приїжджав посланцем від польського князя Болеслава.
— Є в нашого князя дочка Марина, — говорив єпископ, — яку сватають королі Норвегії, Данії й навіть англи... Але князь Болеслав не хоче видавати своєї дочки за море, краще, каже вів, родичатись з сусідами. Подумай, княже Володимире, адже в тебе багато синів, е між ними й той, що полюбиться князівні Марині.
Князь Володимир обіцяв подумати, але не набивався в свати Болеславу, бо не міг забути й простити, що той недавно пробував силою взяти червенські городи.
Заморські, іноземні сли й гості спочатку дивували киян; де вони з'являлись, там виникало стовпище людей, але, як завжди буває, люди київські швидко звикли до цієї диковини, і на Подолі, Оболоні, в передградді вільно вже походжали варяг і грек, хозарин і лях, угорець і навіть жовтошкірі люди із-за Ітиля-ріки, з города Чаньаня* (*Чаньань — столиця Древнього Китаю (біля 1000 року).), із-за Джурджанського моря.
Слам, василікам, купцям і священикам, що приїжджали сюди, треба було десь жити, деякі з них сиділи тут уже постійно, вони одержували в князя двори й ставили на них свої доми — не тільки дерев'яні, а й кам'яні; з'явились у Києві цілі конці: Угорський, Лядський, Чеський, Варязький, Хозарський.
Князь Володимир приймав слів, гостей на Горі достойно. Він сидів у тій же Золотій палаті, в старому, поточеному шашелем кріслі своїх отців, позад нього стояли вицвілі знамена князів давніх і його нове, з білого оксамиту шите, золотом гаптоване, знамено...
Князь Володимир мав те, про що навіть не думали предки, — він став імператором, на голові сяяла золотом і дорогоцінним камінням корона, одягнутий він був у сріблястий з хрестами скарамангій, плечі прикривала багряна хламида, на ногах черевики з червоного хза; поруч з ним сиділа у велеліпних одягах його жона цариця Анна...
Воєводи й бояри, мужі, що стояли в час прийомів під стінами палати, теж одягались по-новому: носили вони не темні прості платна, а оксамитні, барлатні* (*Барлат — шовк з срібними чи золотими нитками.) свити, схожі на грецькі коловії* (*Коловій — туніка-безрукавка.) каптани, не чіпляли на шиї, як колись, важких золотих чи срібних гривен, що заважали повертати й схиляти голову, князь Володимир став давати їм свої, схожі на печаті, золоті й срібні знаки, що носились на золотих, срібних чепах, на оксамитних стрічках на грудях.
Та й взагалі збори в палаті не нагадували вже давніх часів, коли на лавах сиділи й дрімали старезні бояри, сивоусі воєводи, просто старці, — деякі з цих похилих віком, немощних мужів доживали на Горі, інші виїхали в пожалувані їм городи й землі. Там, серед лісів, земель, рік, які довіку належали їм, вони почували себе вільніше, краще: не вони комусь служили, багато людей — смердів, закупів, рядовичів і просто холопів — працювали на них, належали тільки їм; на Горі ж у Золотій палаті стояли й ждали загаду князя Володимира їхні сини, часто вже й онуки, що в спадщину від дідів і отців одержали знамена, а від князя хотіли мати пожалування й для себе.
Втім, це було вже не пожалування: молоді бояри, сли, мужі нарочиті, тіуни, ємці, молоді воєводи, тисяцькі, сотенні, яких чимдалі ставало все більше й більше, — всі вони не могли надіятись на пожалування, бо для того вже мало було городів, за їхню службу князь Володимир мусив давати їм гроші.
Князь Володимир завів ці свої гроші: на Горі під наглядом тіунів сотня кузнеців день і ніч варила у ллячках срібло, виливали в опоках з нього довгі палиці, різали їх на кружальця, а на них вибивали печать — образ князя Володимира з вінцем на голові, у дивітисії, з хрестом у правиці й скіпетром у лівій руці; із знаком на звороті — трьома перехрещеними списами й написом: "Володимир на столі, а се його серебро".
Печать імператора — о, вона була страшніша й важча, ніж зброя, нею утверждалось золото й срібло княже, її малювали на стінах палат і храмів як знак сили, влади, всемогутності; вирізану в камені аспиді, ларник* (*Ларник — начальник двору й охоронець печаті.) двору князя Володимира втеплював у гарячий віск, ждав, доки той остигне, і на золотих шнурах чіпляв відбитку до грамот, що посилались в усі кінці світу, до харатій, які вводили нові й нові устави, до писаних на пергаментах пожалувань боярам і воєводам.
Бояри ж і воєводи з благословення князя заводили свої печаті — золоті, срібні, на твердому камені вінісі, голубих бірюзах, — вони веліли різати на них свої знамена — для дітей і онуків, довіку.
Тепер уже князь Володимир, визначаючи для земель і городів Русі дань житом, хутрами, воском, зобов'язував кожну землю давати певну кількість золота й срібла в гривнях: Новгород — дві тисячі гривень, Червен і Волин — по півтори, Тмутаракань, землі тиверців і уличів — по тисячі... Крім того, землі й городи мусили давати ще й воїв для княжної дружини: п'ять, чотири, три тисячі юнаків, ща тільки вчора ходили за ралом.
Діставалось і киянам — княжі тіуни визначали й брали з людей Подолу, передграддя, Оболоні податок за хижу й землянку, за місце на торзі, мостовщину, переїзне, священикам і дияконам, що нині хрестили, женили, ховали, також треба було платити, княже йшло князеві, боже — богу.
Маючи в своїй скотниці золото й срібло, спираючись на воєвод і бояр, сидів Володимир у Золотій палаті. Всіх їх разом охороняли полки, що стояли в городах ближчих земель, і в Києві, на Горі, день і ніч пильнувала гридьба. Спирався князь Володимир і боярство його та воєводство ще на одну, нову і, либонь, найдужчу, свою силу.
Повернувшись з Херсонеса, Володимир часто запрошував до себе єпископа Анастаса. В цьому не було нічого дивного — князь і єпископ радились, як хрестити Русь, у які городи посилати єпископів, а куди священиків, повергши ідолів і знищивши требища, думали, де і як будувати для християн храми.
Єпископ Анастас був дуже приємний, душевний чоловік з сивим волоссям, широкою окладистою бородою й невеликими вусами, голубуватими очима, мав він і голос м'який, щирий, переконливий.