— Чим тепер можеш допомогти мені?
— Їдь, Рогнідо, в город отця твого Полотськ, дарую тобі всю цю землю.
— Ти дуже щедрий, Володимире, — гірко засміялась Рогніда. — Але як піду я в город отця мого, що скажуть тамтешні люди?.. Колись у Полотську мені було так добре, затишно, нині буде важко, як ніде.
— Тоді, молю, візьми собі один з городів, одбери від вельмож моїх, єгоже хощеш, дам тобі золото, срібло...
— Ні, — рішуче відповіла Рогніда, — взяти в тебе город, бути рабою твоєю, земного василевса, не можу, мати під собою твоїх вельмож такожде не хочу: будуть убо вони рабами мені, золото й срібло — ні, за них не купиш спокою душі. І якщо, Володимире, ти сам хочеш царство земне й небесне восприяти, то на землі царства не шукаю, але уневіститись Христові прагну, — може, хоч після смерті душа моя матиме тишу, спокій, любов.
— Що ти замислила?
— Невже не розумієш, Володимире9 Хочу достригтись у черничий образ.
— У черничий образ? — вирвалось у нього. — Ні, ти не можеш, не смієш так робити...
Рогніда враз змінилась, очі її стали суворими й грізними, обличчя край блідим, просто білим.
— Чому ти цього те хочеш?
— Жона моя — черниця в городі Києві, де я сиджу князем?! Ні, це буде понад мої й твої сили, Рогнідо!
— Марно ти боїшся, Володамире! Я ж бо вже не жона тобі, стати чериицею хочу не для світу, а для серця свого: все роблю для того, щоб легше було тобі, прагну спокою й тиші, ти ж і цього не хочеш мені дати? Жорстокий ти, несправедливий василевс! Тоді... тоді убий моє тіло, як убив душу...
Це була остання, либонь, краплина, яка вкрай наповнила чашу гіркої образи Рогиіди, вона впала на коліна, обхопила руками голову, застогнала:
— Вийми меч із піхов, убий мене, убий! Саме в цю хвилину раптом розчинилися двері з світлиці поруч і на порозі став княжич Ярослав.
Він був надзвичайно блідий, одягнутий тільки в довгу білу сорочку, спирався на меч.
— Мамо! — крикнув Ярослав. — Хто тебе хоче вбити, чому ти стала на коліна?
Нестримний і рипучий, він вихопив меч із піхов.
— Ярославе! Сину! — заволала Рогніда, підвівшись з колін. — Як ти міг встати з поламаною ногою?.. Дай мені руку, я одведу тебе до ложа.
— Я чув крик, бачив тебе поверженою на коліна, батько хоче тебе вбити...
— Ні, сину, ні, — відповіла вона. — Він мене не вбивав, не хотів, не хоче вбити... Ми тільки говорили з ним, чуєш, говорили, їди, сину, благаю тебе... — Вона схопила його під руки, силою одвела до дверей.
Володимир стояв увесь цей час біля вікна, дивився на Дніпро й коси, але не бачив їх, коли ж обернувся, сина в світлиці вже не було, а Рогніда, схиливши голову на руки, сиділа на лаві біля столу.
Володимир ступив до неї. Він знав вдачу Рогніди — щось вирішивши, вона ніколи не змінювала свого слова. А хіба він сам щось міг змінити?! Отже, це хвилина прощання, вже довіку їм тепер не зустрічатись, не бачитись...
— Прощай, . Рогнідої — тихо промовив Володимир. — Прости мене й роби, як сама хочеш. З уст її зірвалось одно тільки слово:
— Прощай!
Коли Володимир вийшов, Рогніда ще довгий час у глибокій задумі сиділа біля столу. Вона не плакала, ні, сліз у неї вже не було, уста її не ворушились, їм уже нічого казати, все тіло її стало нерухомим, безболісним.
Потім вона встала й пішла в світлицю поруч. Там, на ложі в куточку, лежав, уткнувшись головою в подушку, Ярослав.
— Сину мійі — запитала вона, сівши біля нього.
— Що з тобою?
На неї дивились печальні, повиті смутком і зовсім не дитячі суворі очі Ярослава.
— Що з тобою? Навіщо ти встав? У тебе болить нога. Він струсив головою, наче хотів одігнати думки, що не давали йому спокою.
— Ні, нога мені не болить. І що нога, мамо, у мене болить серце, душа... Я все чув, відаю, як він тебе образив, і не токмо тебе — всіх нас, дітей, мене...
— Крий тебе боже навіть думати про це, — сказала мати. — Він мене не образив, сину. Він не зробив, не зробить зі мною нічого, Ярославе... І не мені він зробив лихо, а собі...
Вона замислилась, приклала руку до чола, намагаючись зібрати свої думки.
— Він не такий, як ти думаєш, — повіла вона далі. — Він добрий, не злий, хоче добра всім людям. Але де добро? Аще немає любові в серці, немає й добра, немає життя...
— Ти мені всього не говориш, але я розумію, мамо, — сказав Ярослав. — Слухай! Ти достойно зробила, що одмовилась від батька-василевса, ти воістину цариця царицям і госпожа госпожам, аще славу віку змінила на славу майбутню, але я...
— Ти не кінчив, сину...
— А я все сказав про тебе... Про себе тільки додам: я ніколи не прощу свого батька...
3
У цю ніч княгиня Рогніда не лягала спати. На Горі погасли вогні, з-за Дніпра, відбиваючись жовтим колом на плесі, виплив місяць. Київ, передграддя, Подол оповила глибока тиша, час від часу її порушували голоси сторожів на городницях та крики заблукалих птахів на просередах і косах Дніпра, все, здавалося, спало — земля, вода й небо.
Тільки княгиня Рогніда не спала — вона сиділа біля розчиненого вікна в своїй спочивальні, дивилась на стіни города, кручі Дніпра, далекі ліси й луки, але нічого не бачила; дослухалась до притишених шумів і голосів ночі — й нічого не чула; безліч думок пропливали в її голові — безрадісні, сумні, невтішні.
Рогніда згадувала, як у далекі дні своєї молодості щиро полюбила князя Володимира і, ніби дорогоцінний дарунок, усе життя носила цю любов у своєму серці.
Є на світі різна любов — одні поринають у неї, але швидко пересвідчуються, що це тільки лжа й обман; інші люблять так буряно і з таким жаром серця, що в тому вогні згорають; щасливі ті, кому доля судила тиху зовні, спокійну, але навгасиму любов — вона, як сонячне проміння, зігріває серця живучих...
Рогніда полюбила князя Володимира несподівано, після великої бурі, коли в неї нікого й нічого не лишилось у світі, коли, як здавалося їй, уже краще було й не жити, — тоді перед нею з'явився той, кого вона напередодні тільки ненавиділа й проклинала, хто вбив її батька й братів, але хто виявився набагато кращим, справедливішим, дужчим, ніж усі люди.
Вона віддала йому все, що мала, — дівоцтво, красу, серце, полюбила так, що забула гіркоту втрати батька свого й братів, покинула отчий дім, пішла за коханим і згодна була йти поруч, ким би він не був — князем чи рабом, куди б він її не повів — на життя чи смерть; це не було безумство, ні, це була справжня любов.