Рогніда знала, що сталося з князем Володимиром у Херсонесі. Вона не допитувалась у когось про це — боярині, воєводші, навіть слуги говорили, що князь уклав з ромеями в Херсонесі мир, узяв собі жону-василісу і сам став василевсом. Тепер князь уже приїхав з комонним воїнством до Києва, а цариця Анна їде на подіях.
Рогніда зрозуміла, тільки Володимир переступив поріг світлиці, чого він прийшов у цю вечорову годину до неї, вона знала, що рано чи пізно між ними має відбутись розмова, не думала тільки, що станеться все це так швидко.
Непокоїло княгиню й те, що про події в Херсонесі вже знали, либонь, і діти, кілька днів вони уникали її, і не тому, що не хотіли з нею говорити. Ні, вони не знали, що сказати матері, як допомогти їй у великому родинному горі.
Особливо хвилювався син Ярослав, раз і другий він заходив до неї, але мовчав. Якось мати загледіла на очах його сльози; три дні тому Ярослав поїхав у розпуці на лови за Дніпро і там пошкодив ногу, лежав тут же, в теремі, в палаті поряд.
Однак зараз думати про це не доводилось — князь Володимир стояв біля порога — в темному платні, в якому, либонь, ходив на брань, з мечем біля пояса, з непокритою головою, тільки стомлений, змарнілий.
— Добрий вечір тобі, Рогнідо!
— Добрий вечір і тобі, Володимире...
Він не пішов до неї, не обняв і не поцілував, як раніше, повільно ступив уперед, сів так важко на лаві, що меч загримів по підлозі, спер голову на руки.
— Я прийшов до тебе говорити...
— Що ж, говори, Володимире, я давно вже цього ждала.
— Буду одвертий, Рогнідо... Сталося те, чого не хотів, про що не думав...
— Дивуюсь, що так говориш, — відповіла на це Рогніда. — Ти, пригадую, хотів перемогти Візантію — і от переміг, ти хотів стати нарівні з імператорами — і нині називаєшся василевсом, ти думав охрестити Русь — і охрестиш її...
— Тобі, бачу, — спробував посміхнутись Володимир, — достеменно відомо, що сталось у Херсонесі, але одного ти не знаєш...
— Ні, Володимире, — сказала Рогніда, — і це, єдине, я знаю — ти василевс, бо став мужем василіси Анни... Спасибі тобі, Володимире, що не привіз її одразу сюди, а сам приїхав раніше — велика Гора, але тобі з двома жонами тут було б тісно... Боже мій, бозке мій, — з великим болем сказала Рогніда, — ти й колись приїхав один на Гору, а мене покликав пізніше, нині цариця Анна їде десь у лодії, ти ж тут вирішуєш свою долю.
— Ти глузуєш з мене, Рогнідо?
— Я ніколи, вір мені, не глузувала з тебе, просто говорю про суєтний світ — який він безжальний і жорстокий.
— Невже ж ти думаєш, що мені легко жити в цьому світі?
— Ні, василевсе Володимире, не думаю, щоб тобі було легко жити, якщо колись люди взнають твоє життя, вони здригнуться...
— І проклянуть? — запитав Володимир.
— Ні, не проклянуть, бо ти більше, ніж себе, любиш Русь, а за це можна все простити й забути... І я, Володимире, розумію, знаю, довго ти мучився й страждав. Мусив іти супроти ромеїв. Мусив укласти з ними ряд новий. Мусив і християнство прийняти...
Вона замовкла.
— Мусив ти, Володимире, і василевсом стати, одягти корону, ти — достойний ним бути, інакше ти не був би і руським князем... Пригадуєш, коли йшов на брань супроти ромеїв, ми з тобою говорили про це...
— Пригадую, — тихо промовив Володимир.
— Одного не розумію, — закінчила Рогніда, — як міг ти, мене жоною маючи, мислити про іншу, нічого мені не сказавши, взяти нову, ще одну жону?
— Рогнідо! — приклавши руку до серця, відповів він. — Коли я йшов на брань, ні про яку царівну не мислив, укладаючи ряд з імператорами, про це не думав, але грецькі імператори суть лживі і хитрі, я їм не вірив і не вірю, через що зажадав у них руки царівни Анни...
— Видно, дуже бояться тебе імператори, якщо згодились дати свою сестру... Але Анні ти віриш? Похмурий і суворий Володимир коротко сказав:
— Нарікши її своєю жоною, не можу й не хочу про неї говорити...
Вона зрозуміла біль Володимира, що не зраджував свого слова.
— Пробач, Володимире, — промовила Рогніда. — Я нібито забула, що вже сталось. Гаразд, не будемо говорити про неї... Але про себе самого скажеш?
— Про себе? Скажу...
— Тоді скажи мені правду і не бійся, якою б жорстокою вона не була для мене: ти любиш царівну Анну?
Володимир довгу хвилину, заплющивши очі й стиснувши уста, мовчав, потім подивився на Рогніду й промовив:
— Бачиш, я довго думав, раніше ніж відповісти тобі, бо... про такі речі звичайно не запитують. Але ні, ти, Рогнідо, маєш право й повинна була запитати мене про це...
Він знову замовк, йому важко було говорити правду, так, щоб вона зрозуміла його й не так суворо осудила, їй ці слова були потрібні, щоб полегшили рану серця.
— Гаразд, — закінчив Володимир свої думи, — я шукав не краси її, бо ніколи до того не бачив, побачив Анну й був вражений її красою, але, вір мені, не любив і нині не люблю її. Жахаюсь того, що сталось, коли б сила — повернув усе всп'ять... От я тобі й сказав усю правду.
— Ні! — рішуче відповіла Рогніда. — Як не повернути всп'ять Дніпра, так нам не повернути життя й щастя. Ти зробив імперією Русь, сам став василевсом, маєш жоною грецьку василісу, але... — вона затялась, — мені тебе шкода.
— Рогнідо! — крикнув він. — Ти можеш усе говорити нині, в твоїх словах токмо правда... Але не кажи, що шкодуєш мене, я не тільки василевс, а й людина.
— А я більше й не говоритиму про це, бо все сказала...
— Як усе? Що ж робити мені?
— Навіщо запитуєш мене? Ти сам обирав свій шлях у житті, я не заважатиму тобі, піду з Гори.
— Так, — зітхнув він, — тепер я розумію, що сталось, — мушу сам віднині тут мучитись і страждати, ти покинеш мене...
— Не я зробила це, а ти, Володимире.
— І це розумію...
Настало мовчання — важке, болюче. Двом донедавна рідним, близьким людям було що сказати, душі їх рвались одна до одної, як ніколи, мабуть, відчували потребу говорити. Але вони вже нічого не могли сказати — суворе життя поставило мур між ними, розривало навіки...
Князь Володимир перший порушив нестерпне мовчання.
— Рогнідо! — з одчаєм, від наболілого серця почав він. — Прости, винен я, сам відповім за все... Але дозволь мене одне — подбати, аби ти не мучилась, не страждала...