"— Докторе, — спитав я обережно, — чи не можете мені розповісти докладніше, що це у вас, до ката, за веремія з цією якоюсь княгинею Селінською? Чому ваші пани — рада такі на неї люті, а через те й ми попали в чималу халепу?"
Лікарина лукаво посміхнувся.
"Бачу, молодий пане, що ви справді далекий від політичних інтриг, бо ім'я, яким гуде наш приядранський край, та може й усе Середземномор'я, для вас бренить, як китайська грамота. Княгиню Селінську я дуже добре знаю, бо двічі кликано мене до неї із-за її не вельми доброго здоров'я. Вона — шляхетна жінка. Якщо хочете знати, то це не її ім'я, а прибране. Скажу вам під секретом, що вона не якась княгиня Селінська, а Єлисавет II, імператориця всіх Русей і королева Понтиди. Злі люди позбавили її престолу і вона приречена на скитання по чужині, поки її справа не вийде наверх і вона прибереться в порфіру та корону, які їй по праву належать. Вона жила декілька тижнів тут, у Рагузі, оточена таємницею та й розкішшю, бо не вгадаєте, хто нею і її двором опікувався?"
Я розвів руками (ось такий з мене знавець політичних інтриг!).
"Може, — вкинув я несміло, — цісарський двір у Відні?" Доктор поблажливо посміхнувся. Я, мовляв, не розумію того, що коли б Відень ворухнув пальцем для законної наслідниці, онуки імператора Петра І, то імператориця Катерина вирушить негайно на Цісарщину, бо її полки вже стоять на кордонах з мушкетами при нозі. Княгиня Селінська, — величаво і таємничо сказав доктор-всезнайко Гундуліч, — мала таких опікунів як великий Везір Порти та амбасадор короля Франції Людовика, маркіз Рошфор де Вількур у Венеції, не кажучи про інших протекторів, [доктор знов хитренько посміхнувся], які воліють залишатися безіменними. Це княгині дозволило утримувати власний двір, своїх міністрів, секретарів і слуг та розгортати акцію, що напоювала тривогою Семіраміду Півночі [чи може краще Мессаліну?), підморгнув доктор. Я увесь час, розуміється, удавав, що про таку чудасію чую вперше.
"— Повірте мені, бароне, — сказав лікар, підносячи кубок з далматинським вином, — що Рагуза аж донедавна мала тільки користь з побуту цієї іменитої гості. Пани-рада ходили перед нею ходорком. У неї був гарний палацик, восьмикінний цуг і грошенята, що дуже збільшували торгівлю міста Рагузи. Звичайно, це були луїдори і піастри..."
"— Добре, сказав я, вірю вам докторе, але через що тоді така ненависть до цієї княгині Селінської в Рагузі, коли навіть людей, ажніяк не причетних до її політичних справ заарештовують та саджають у в'язницю?"...
"— Не перебаранчайте мені, бароне, — нетерпляче озвався лікар, — все по черзі. Ви оціните європейське значення цієї інтриги лише тоді, коли я вам скажу, що однієї днини, за окремим наказом імператориці Катерини, у водах Рагузи з'явилася ескадра її величності під командуванням адмірала Орлова та в бойовому шику стала перед містом, Миніть не відповівши на привітальні салюти рагузьких фортів. Граф Орлов зажадав негайної видачі цієї державної злочинниці, як він казав, тобто княгині Селінської, погрожуючи при тому бомбардуванням міста гарматами своїх кораблів.
"— Та це просто casus belli, невинно сказав я так, начебто вперше довідуюсь про цю всю пригоду.
"— Це вже більше, ніж casus belli, дорогий кавалере, — нахмурився доктор Гундуліч; — це — розбій на битому шляху, це — піратський акт. За законами нашої республіки, видачі зокрема важливих політичних персон, не могло бути. Такі персони втішаються у нас захистом і гостиною. Однак, незважаючи на це, адмірал готовий був, крім бомбардування, висадити на берег своїх гардемаринів, щоб схопити злочинницю — самозванку. "Наказ імператориці!" скрикнув він."
"— А що ж на те пани-рада, ваш сенат, докторе?"
"— Вони з'явилися на поклад флагмана "Три ієрархи", а адмірал Орлов не тільки не запросив їх сідати, але ще й повівся грубіянсько, облаявши делегацію непристойними словами. Коли він заявив, що змете вогнем своїх коронад усе місто, то у наших панів-сенаторів з переляку луснули очкурі і вони затрусили шараварами. Вони навіть рідного батька, а не то що княгиню Селінську, віддали б Орлову. Однак, ця княгиня не була в тім'я бита. Вже як тільки кораблі Орлова станули на рейді, вона не затрусилась як осичина, а в кареті французького резидента, разом із своїми шамбелянами тієї ж ночі чкурнула з Рагузи невідомо куди так, що ніхто не встиг і прочунятися... Це козир-дівка, не бійтеся. То ж, піймавши облизня, Орлов бомбардування припинив; його ескадра знялась із якорів. Ось така була історія, панове"... Тепер для нас усе було ясне. Я подякував докторові Гундулічеві за його гостину і розповідь. Мені вже не сиділося, але я ще начебто ненароком, спитався його, куди на його думку, податися, щоб всежтаки правити у княгині Селінської мій борг, інакше кажучи, де вона може тепер бути? Доктор відповів, що він більш ніж певний, що княгиня подалася до Венеції. По-перше, у неї там протектор — амбасадор Франції, по-друге, Венеція це не Рагуза і бомбардувати її ніхто по насмілиться. Це ж усетаки могутня республіка.
Я наказав друзям чимшвидше рушати. На порозі свого дімка, лікар сердечно попрощався з нами і присвітив нам дорогу. Проте так сталося, що ми повернулися до нього ще того ж вечора. Добившись до затоки, де два дні тому наша бригантина кинула якір, ми побачили, що на обрії не було ніодного вітрила. Ніде не шиширхнуло. Ми ходили, гукали, гомоніли, але нам відзивалися луною тільки скелі. Наша бригантина щезла. Розбишаки-морейці, довго не чекаючи, напнули вітрила і подались собі геть, без нас. Що ж, треба було бути такою довірливою людиною як я, щоб надіятись на іншу поведінку ось таких лобуряк.
Абат з того приводу реготав аж до сліз. Що ж, він міг глузувати з мене до схочу. Я, в розпалі, готовий був зараз же гнатися за плутягами-морейцями. Але друзі, ясна річ, відмовили мене від цієї нісенітної думки і ми, осатанілі, повернулися до доктора Гундуліча та й просили у нього допомоги. Адже ж ми знали, що спозаранку ми повинні залишити Рагузу, бо з панами-радою не було б жартів. Добрий доктор вирядив нас вдосвіта із своїм служкою на гарбі, запряженій волами, у гори, до знайомого чорногорця, овечого чабана, хоч до того й розбишаки. На наші останні цехіни ми найняли у нього віслюків і він вивів нас на побережжя Ядрану, у пристань Сполетто, звідки можна було б з бідою добитись до Венеції. Добиратися до того клятого Сполетто було вкрай небезпечно і тільки завдяки нашій обачності ми не попали у злощастя. Тутешні гори кишіли розбійниками, так, як морське побережжя корсарями. Нас підстерігали, нас підходили, однак не наважувалися нападати. Зброя у нас була і ми навіть нашого провідника тримали на мушці мушкета. Після тривожного мандрування ми таки дібралися до Сполетто, рибальської пристані, де над злиднями, брудом і розбоєм, нависло ще й турецьке, яничарське ярмо. Однак у пристані було завізно. Сюди причалювали судна з різних сторін, які здебільшого займалися перевозом невільників, або торгівлею всякою всячиною, навіть дорогими товарами, і у нас була надія, що нам трапиться нагода врешті видертися з цієї дикої закутини. Ми проваландалися осьде якийсь час. Граф Врона, Зогу і абат Гронкі цілими днями товклися біля причалу, виглядаючи таких суден, чи суденець, які спинялися у Сполетто, але йшли в дальші порти та й до Венеції. Що ж до мене, то я занедужав, мене трясла пропасниця, я лежав у норі грецького корчмаря. Прийшов я до себе на кораблі португальського купця, який змилосердився і погодився за невелику плату взяти нас на своє суденце, що йшло до Венеції.