"Горгос, — спокійно промовив я, спильна вдивляючися в його зікри, що палахкотіли люттю, — не раджу тобі починати зі мною. Якщо мене повісять, то другим повиснеш ти, і то ще буде суперечка щодо нашої черги, бо ніхто не дарує тобі і твоєму собачому капітанові вашого піратського ремесла. Якщо вийду звідси я, то вийдеш і ти; — але, якщо я захочу, то залишу тебе осьде напризволяще, на пожертя щурам. У мене рука довша, ніж у тебе".
Це все я наказав Зогу перекласти на грецьку мову, і це, мабуть, подіяло на розбишак, бо вони замовкли, видно, втратили свого розбишацького духа. Раптом фортеця здрігнулась від гуркоту, мури келії затремтіли. За першим гуркотом наступив другий і третій. Греміло як під час бурі, раз-у-раз, і то близько, може це був обвал; небо розколювали розкоти блискавиць.
Морейці попадали навколішки, гадали, мабуть, що це настав судний день; граф Врона тремтів як у пропасниці. Та я й сам був ні в тих, ні в сих, тільки Гронкі спокійно сказав: "Чого ви бентежитесь? Це ж російська ескадра бомбардує Рагузу". Я кинувся до вікна; Зогу мене підсадив, щоб я міг учепитись за грати. І справді, на тлі пурпурного неба грізно стояли сильвети російських фрегатів, звідки раз-у-раз бухкало полум'я. Ядра пороли темінь і падали десь у місті або долітали аж до фортеці. Якого дідька вони бомбардують Рагузу?" — скочив я з вікна. Абат розвів руками. Невже цариця Катерина воює з Рагузою? Невже Рагуза наважилась накладати з Портою? Та ж бо і з Портою нещодавно підписано мир.
Ніхто з нас не міг пояснити, в чому справа. Залишалося сидіти тихо, притулившись до мурів, бо крізь вікно або зі стелі сипались відламки, цегла, глина; ми всі припали білим пилом, немов мірошники. Мої морейці, хлипаючи, вголос молились. Канонада тривала. Вона була дошкульна, бо коли я доп'явся до вікна, то побачив, що місто горить у кількох місцях. В'язні ломотіли в двері, але ніхто не пишався, видно, нас залишено напризволяще. Так просиділи ми до півночі, коли раптом канонада вщухла, і ми зашепотілися: що буде далі?
Принишклі серед лихої тиші, яка була гірша ніж луни бомбардування, ми полягали, де хто міг, впрост на кам'яній долівці.
Вже розвиднілось, коли я прокинувся. Перше, про що я довідався від абата і про що сам переконався, видряпавшись на підвіконня, було те, що російська ескадра підійшла геть. Порт, крім кількох вітрильників, був пустельний, море — рівне мов дзеркало. Ескадра щезла неначе привид, ще перед ранком.
2
В триклятій вежі ми чав'яділи від засухи і голоду до вечера, а тоді двері заскрипіли і стражники вигнали всіх нас та повели у місто, до того самого будинку, куди нас учора приводили. Ми досить довго чекали в підземеллі, поки мене не покликав панок у чорному каптані з ланцюжком на шиї. Я пішов за ним і незабаром опинився в кімнаті, скупо осяяній свічками. За столом сиділи люди, мабуть судді чи райці сенату. Признатись, я похолов, бо обличчя тих людей і вартових не віщували нічого доброго. Можна було сподіватися усього: тортур, диб, а може й лютої смерті. Але я з виду нічого не подав, а стояв собі з брилем у руці та дивився на моїх інквізиторів, а вони на мене.
"— Ви — барон Кеттлінг із Курляндії і це ваша власність, ота бригантина, що прибилась до нашого берега?"
"Так, ваша достойносте, — уклонився я, — я не розумію, чому мене затримано...".
Але панисько в чорній тозі, підійнявши долоню, а другою рукою поправивши ланцюга на шиї, перебив мене. Ця худа бестія вишкірилась і запитала мене, що я маю спільного з жінкою, що подає себе за графиню, чи княгиню Селінську і як давно та звідки я її знаю. Я вирішив прикинутись дурником і сказав, що цю особу знаю дуже поверховно з часу її побуту в Німеччині, а заїхав сюди, щоб правити з неї борг, який маю у неї за продаж коней. Моя відповідь видно задовольнила цих канцелярських щурів, бо вони пошепотілися і покивали головами, а старший з них спитав мене, вже значно лагідніше, чи я зможу оплатити мито за в'їздне і за побут свій та моїх людей у фортеці вільного міста Рагузи.
У мене було ще декілька золотих і я поклав їх на стіл. Радники знов пошепотіли й видно були вдоволені.
"От що, бароне, — сказала личина, тереблячи своїми кістлявими пальцями ланцюга на своїй півнячій шиї, — ми не хочемо завдавати собі з вами клопоту...Кажучи між нами, все, що зв'язане з княгинею Селінською, чи дідько знає, як її звати, нехай їй грець, докучило нам як гірка редька. На нашій шиї сидять і так, і падишах Порти, і беї Алжиру та Тунісу та всіляка піратська голота. Треба ще нам нових турбот — з Орловим і його чортячою ескадрою та його бомбардуванням? Дивіться скільки заподіяно нам руїн і шкоди! Треба нам ще тієї Селінської? Зробите нам величезну ласку, коли заберетеся з Рагузи під сто чортів. І то найшвидше! Слухайте, бароне: якщо завтра вранці ми вас ще побачимо в Рагузі, то не сердуйте на нас. Розмова буде коротша ніж нині. Тепер просимо вас ще по доброму..."
Я, звичайно, аж спалахнув з утіхи та скромненько запитався, чи я й мої люди вже вільні.
"Можете йти зараз же, — і до чортового дядька, сказав крізь зуби сердитий дідок, ватажок цієї зграї сенатського вороння і самий схожий на старого гайворона, — можете хоч зараз зламати собі в'язи; мені це байдуже, але тільки скажіть [він глянув на мене своїми жовчними очиськами із-за окулярів], якого дідька ви волочитеся оце так по світі і завдаєте добрим людям турбот? Чи ми, — рагузяни, премося до вас у Курляндію? Навіщо ви морочите світові голову цими вашими нікому не потрібними справами, які нас цікавить, як торішній сніг, чому ви не сидите вдома у себе, а тиняєтесь по всіх усюдах?...."
Я, мов школяр, м'яв у руках свого трирога і тільки зиркав на двері, щоб швидше шугнути звідси. Остаточно, пан рада мав повну рацію.
Гайдуки повели мене до моїх товаришів неволі і я врочисто повідомив їх про розумне рішення Сенату рагузької республіки. Варта нас відпустила, ще раз наказавши, щоб з ранку нами тут вже не смерділо. Ми ж ішли містом, вже людним після вчорашньої халепи, минали будинки, церкви, крамниці, таки добре потерпілі від бомбардування. Видно, що гармаші Орлова стріляли добряче. Базари повнились. натовпом, всюди юрмились ще збентежені пережитим чоловіки й жінки, ще чувся плач і лемент. Ми розглядалися, де б нам хоч чимсь підкріпитись, але графові Вонсовичу раптом стало маркітно і він упав нам на руки, зомлілий. Я наказав морейським морякам повернутись до бригантини і приладнати її до подорожі, а ми разом з Зогу і абатом Гронкі понесли графа до лікаря, що трапився у сусідстві. Це був приязний, ще не старий чолов'яга, що любив погуторити та, видно, був митцем у свойому ремеслі. Він тільки пустив графові трохи крові, і граф відкрив очі. Лікар йому ще записав якусь мікстуру, назвав себе доктором Гундулічем, та попросив дозволу почастувати нас, як знатних чужинців, добрим дальматинським вином. Ми з охотою на це пристали, а я ще післав Зогу за плетінкою кіпрського. Доктор Гундуліч виявився бувалою людиною. Він лікував не тільки рагузських патриціїв, але, по волі чи не поневолі, лікарював і в Алжирі і в Тунісі і в Істамбулі, знав багато речей, яких ми не знали і я міг би йти у заклад, що крім лікарського фаху у нього є ще й інше, більше небезпечне заняття, але краще плачене. Мені здалось, що він був ще крім того своїм чоловіком принаймні у якихсь двох достойних і грошовитих владик. Це, однак мене не цікавило, а може я й помилявся.