Я тинявся попід стінами, бо мені було млосно і від моєї шуби і від сопуху, що стояв туманом по залях з надміру тучного білила на дамських щоках, та від афродізіяків, які кожна дама мала в зачісці, щоб розпалювати танцюристів.
Мені не було ні до танцю, ані до ловлення гав і я вже думав, якби мені піти додому, коли мене огукнув Христанек та сказав, що він заінтригував дві князівни, чи не з самого Гессен-Дармштадту, яких ми удвох повинні розважати, з думкою про користь для нашої справи.
Він схопив мене за руку і потягнув крізь юрбу у дзеркальну залю, щоб там спіймати отих принцес, а мені, як на те відв'язалася маска і нас розлучила юрба танцюристів.
Подурілий натовп повалив із сусідніх покоїв і я раптом побачив на яких три кроки від мене, нікого іншого, як графа Лімбурга-Стирума. Він вів якусь стару чепуруху, шепотів їй до вушка, аж уперся просто в мене і, моргаючи своїми підсліпуватими очицями, зразу ж пізнав. "Гай, гай, — прошипів, і прогугнявив він, — дивіться, який малий став світ! Ось кого я шукаю по всій Німеччині,mille tonnere! Поліція, ловити ланця, взяти його!"
Я, як стояв, хотів шугнути поміж юрбу, разом з Христанеком, який вже побачив, що святиться, але пронози-шпики, що сновигали по всіх залах і по парку, хоч і зодягнені також у доміно, миттю збіглися, як зграя щуроловів, та схопили міцно нас попід кольки.
Як видно, шкуродер-герцог не шкодував грошей на свою поліцію: вона працювала хвацько і швиденько.
Скрізь счинилася неймовірна веремія: панії і дівки вищали і вмлівали; враз замовкла музика; натовп збігався звідусіль і нас обступив, ще не второпуючи в чому діло, аж поки граф Лімбург-Стирум, стрибаючи і пихкаючи як розюшений ґедзь, не залементував, що його пограбовано, що ми хотіли пустити його злидарем по світі, що треба раз назавжди виявити ось таких пройдисвітів та викорінити їх по всій Німеччині. Звідкись взялися вже не шпики, а поліцейські стражники з палашами, і нас, рабів божих, повели щонайшвидше геть із палацу Монрепо. Вилупивши очі, юрба стояла обабіч доріжки, якою нас вели, і супроводила нас дотинками і кпинами, але не виявляла великого здивування, бо пройдисвітів тепер по всій Священній імперії та й поза нею розвелось понад міру і якщо спіймано нас, то це не значить, що не зосталися інші, які може й зараз жирують у цій залі. Я йшов, потупивши очі, але глипнувши на Христанека, не міг не зареготати, бо він у свойому індіанському шкаматті виглядав справді як общипана курка. Уся його пиха вмить щезла і незабаром я довідався, що у нього були поважні причини бути невеселим. Але покищо моя думка була зайнята княжною: я прагнув, щоб вона побачила нас у халепі і, самозрозуміло, повинна була б своєчасно видертися із цього стоклятого маскараду. Під щільною сторожею нас посаджено в карету і блискавкою відвезено у Штутгарт, у поліцай-президіум, куди звичайно, незабаром з'явився і граф Лімбург-Стирум. З того всього я нічого собі не робив, адже ж провина моя тільки в тому, що я відлупцював старого ловеласа, бо було за що. Але Христанек таки сильно впав духом, особливо, коли йому не повелося підкупити і стражників, яким він віддавав всі свої клейноди і гроші, щоб йому дозволили вистрибнути з карети. Однак, замість цього, йому дали доброго штурхана під ребро, так що він зімлів, а то й прикинувся зімлілим, але й це не допомогло, бо його з карети і так поволокли як бахматий лантух.
В президіумі нас передано ще лютішим жандармам і їхня зграя дивилась на нас як на чудовисько. Розпочався допит; пера заскрипіли; папери зашелестіли; яриги порозчиняли свої чорні книги і я збагнув, що тутечки не до жартів. Граф Лімбург-Стирум обвинувачував нас у всіляких злочинствах, а з улесливості поліцейських яриг я бачив, що його слово й осьде має вагу і нічого ми з ним не виграємо.
Граф свідчив, що ми забрали у нього якесь срібло та карету (на цьому він, щоправда, пізніше не настоював) і якимсь особливим способом обчикрижили його на десять тисяч дукатів. Я не міг прийти до ладу, про що саме йдеться, але справа була в тому і то ясна, що йдеться про перстень, який свого часу з доручення графа, Христанек виторгував для княжни Володимирської чи пак графині Піннеберг у графського ювеліра в Гельдерні. Все це помикитив Христанек, що собі присвоїв той перстень, перепродав його другому ювелірові, а гроші програв зразу ж у карти. Про це все граф довідався лиш тоді, коли лихвар почав правити у нього гроші і свідчився його листом та векселем.
Христанек спочатку відхрещувався від цієї усієї справи, але коли його трохи притисненно, признався до всього та навіть упав графові до ніг і благав не губити його та його доброго імені, а простити йому таке надужиття його гостинності, яке можна назвати лише нерозважністю молодого віку.
Але граф і чути про це не хотів та домагався арешту ще й Доманського, бо це начебто одне гроно спільників-негідників. Проте про княжну він висловлювався шанобливо та змалював її як достойну особу, що нещасливо перебувала як невинна овечка в лабетах ось таких пройдисвітів. Однак поліція, здається, не поділяла його думки, бо шепотілася між собою, а я мав враження, що вона давно до нас придивлялася і тільки чекала нагоди, щоб усіх нас накрити мокрим рядном разом з княжною. Що я міг на все це сказати? Спершу я хвилювався, бо чекав кожної миті, що профоси з'являться сюди з княжною і Доманським, якщо вони своєчасно не видерлися із Штутгарту. Що ж до мене, то я попав як хрущ в окріп. Все це був тільки привід; свого зуба точив граф тільки на мене за те, що я відшмагав його і за діло.
Просити графа—це старе опудало, я звичайно не збирався та й з президентом поліції повівся не вельми ввічливо, а це тільки збільшило їхню лють. Лімбург-Стирум домагався, щоб нас видали йому на суд і на кару, але поліцай-президент не хотів нас так зразу випустити з рук, бо, мовляв, слідство може виявити наші витівки і в Вюртембергії, до того ще й політичні, наприклад, змову на життя герцога. Аж під вечір нас виведено та відставлено до тюрми, таки при президіумі, щоб [як довірився нам якийсь сердечніший стражник], коли вийде рішення герцогського суду, — нас запроторити до Гогенаспергу, до тієї фортеці на високій скелі, де й ворона не крякне по нас.