Що ж до цього Рокатані, львівської креатури, то вона себе почувала як риба в воді, хизувалася своїми авантюрками у Відні і у Кракові з такими прицмокуваннями і приморгуваннями, що зразу було видно, яка це бувала штучка. Цей післанець із Львова був падкий і на карти, і на вино, і на бабство; оченята йому блищали, коли тільки була мова про дівок і він, як приїзжий, просився уклінно, щоб його повели куди-небудь, де грають у фараона та де бувають, мовляв, хороші дівчатка. З цим вони всі втрьох пішли мабуть до веселого дому, а я вимовився, що писатиму листа до Розумовських. Однак, замість того, я знов пішов у покої княжни. Вона вже була погідна, навіть безжурна, говорила весь час про герцогський бал-маскарад в Людвігсбурзі.
"— Княжно, — перебив я її, — тут не до маскарадів. Що ви думаєте про цього Рокатані?"
"— Що ж, — сказала вона, — саме Провидіння його нам післало в лиху годину. З нами тепер інакше говоритимуть, коли ми посвідчимося ще й Червоною Руссю. Та ж це саме той рух поспільства, якого ви так хотіли..."
Я знов скипів як і перед тим.
"— Люба владарко, імператорице всіх Русей, королево України і Понтиди! Хіба ви сліпі? Хіба ви не бачите, що Рокатані — це огидна креатура? Я бачу наскрізь цього блазня і не віщую нічого доброго. Ніяка Червона Русь Мою не висилала і ніхто за ним не стоїть. Даю голову, що це брехун всесвітній або проноза, надіслана Кауніцем або якоюсь іншою бідою. Ви повинні прогнати його як і тих, хто його рекомендує..."
"Ах, кавалере Рославець, — вона позіхнула, видно знуджена, — ви завжди бачите лихо там, де його нема. Кавалер Ромуальдо Рокатані — щира людина, це ж видно, він нам стане в пригоді, запевняю вас. Якщо б він був надісланим шпиком, то навіщо йому було нам давати гроші?..."
Я побачив, що "говори до гори, а гора горою". Я пішов, тріснувши дверими. Нехай величається своїм Рокатані. Гнів мій втих тільки тоді, коли я пішов до музичної Академії і прослухав герцогський квартет, що майстерно вигравав допізна. Тільки музика заспокоює людину і відганяє чорні думки.
5
Що з того, що я став насторожений як той змий.
Лихо приходить не звідтіля, звідки ми його сподіваємося. Я бачив, що мої молодці знов, і то добряче, оплутали княжну. Рокотані, цей солодкавий лестун і бабій, якого я вже не раз і не двічі піймав на спорзнавих натяках, полонив княжну розповідями, плетеними влесливо-оксамитним голоском. Імовірно, метою його та й інших було, звичайно спекавшись мене, чкурнути з княжною до Відня, а там до Стамбулу.
Добре, що графиня Піннеберг була зайнята в той час підготуванням до балю-маскараду. То ж я вирішив переждати, щоб усе розважити на холодну голову. Швачки і шевці, перукарі і перфумники та всілякі дорадники із "салонів краси", товклися в покоях княжни, де шито їй сукні з довжелезними шлейфами, робронами і піжмами, а покоївки туго затягали на ній корсети з китового вуса та примірювали незліченне число пантофельок. Перукар, хоча б, витратив півтора дня, щоб вимайструвати їй фризуру за останньою версальською модою. Сама княжна виїздила щоразу в місто, щоб перебирати в віяла, застіжки, підв'язки, пряжки, намиста, коралі, шалі і стьожки. Врешті все це огорнуло доміно і одного вечора ми всі виїхали з гайдуками і машталірами на баль-маскарад у Людвігсбург, резиденцію герцога Карла-Євгена, куди з'їздилась прерізна галайстра на гулі. Ми прибрали і собі личини так, як і увесь цей набрід гостей. Христанек вирядився червоношкірим індіанцем, намастив собі обличчя охрою і прикрасив чуприну півнячими перами; Доманський одягнувся за турецького яничара, а я — за московського боярина у ферязі та у хутряній шубі, що була вдосталь важка і кидала мене в сто потів; Рокотані швендявся у грецькій хламиді і, ось так — ми, гублячи з виду один одного в гамірливих залах, вештались разом з натовпом. Баль, головним чином, відбувався в чепурному мисливському замку Монрепо, та в залах Фаворитів, де юрмилась сороміцько-пишна зграя лобурів, що вганялися за дамульками, шугали з ними в парку. Сам герцог з'явився також у масці і доміно, затканому сріблом та діамантами. І хоч всі його пізнавали, прикидались, що не пізнають та всіляко лестились до нього, намагаючись, хоч таким чином приподобатись. Була тут і стара фаворитка, графиня Гогенгайм, яку привернено знов до ласки герцога. Як сказав мені Рокатані, що все знав, — це бабисько, яке підтримувало, як могло, свою пожовклу зморщену пику та й усе своє здряхліле тіло, була відома, як чарівниця. Вона зжила зо світу законну герцогиню, а потім кількох герцогських фавориток, зокрема останню: марграфиню Більфінгер позбавила милості герцога, якого також вміла віддавна причаровувати. Цієї старої чарівниці всі боялись і запобігали перед нею. Серед гостей була безліч всіляких княжат, марграфів, графів і баронів та й різної шушвалі, якій пощастило протиснутись крізь вартових при брамі, на фальшиві запрошення. Герцог не хотів пасти задніх, то ж не пошкодував гульденів на феєрверки, гірлянди, лампіони, павільйоники, та розмаїті нісенітниці для подиву тих, що не бачили кращого. На сцені театрику виступали також німфи, індіанці і гренландці, балет відограв "Історію дванадцяти годин" та "Ахілла Германії". Десь перед північчю, на сцену вийшов сам герцог Карл-Євген, досить поставний і мордатий телепень, який милостиво посміхався до натовпу з приводу свого апофеозу. Три грації — Артеміда, [що символізувала правосуддя], Церера [добробут], Юнона [мистецтво і літературу], в супроводі дядька у позолоченому шоломі та з мечем — Марса, нагородили владаря Вюртембергу лавровими вінками, а надворі в той час стріляно з мушкетів та з невеликих гарматок. Шкода (говорено між людьми), що не приведено ще Сатира та Меркурія, які б звеличали герцога не лише як полководця та опікуна Муз, але, головним чином, як бабохвата, батька несчисленних байстрюків та лихваря і крамарюгу, що добре доробився на здирстві і хабарництві та на гендлярстві титулами, рабами і рекрутами на рахунок англійського короля для приборкання ребелії в Америці.
Я дивився з нудьги на цю всю веремію, прикрашену різнокольоровими фонтанами та ракетами, розглядався по залі, де відбувався апофеоз; здалека бачив княжну в ложі з посланцем Саксонії, який, мабуть провідавши про виїзд маркіза де Вількура, надіявся, що підчепить і собі графиню ІІіннеберг. Доманський, як видно, обробляв якусь товстенну вдовицю з Баварії, а Рокатані, оцей старий ласун, ластився здебільшого до молоденьких дівчаток. Дівки осьде були дебелі і пикаті, хоч і рубашні, як усі німкені, але досхочу товклося і сухоребрих шкап, які вистоювали попід гобеленами і статуями Амура з луком та стрілами, бо, незважаючи на їхні титули, мало хто їх інтригував чи просив до танцю. Христанек, з невідучості, спробував було заінтригувати графиню Гогенгайм, але вона так пирхнула на нього, що він тільки чкурнув як заяць. Бо ж цій відьмі — графині Гогенгайм, не залежало ажніяк на чиїхсь зальотах, а на визорюванні промітким оком, де герцог і чи не висовується він знов з її цупких лабет.