Ми мчали як вітер в напрямі Парижу, як я відразу збагнув. Ми минали замки, містечка і села, заміняючи коней на коротких постоях при старому тракті в Шалоні, Вітрі, Естерне, Коломб'є — тією самою дорогою, якою ми недавно втікали з Парижа. А тепер? Тоді я був вільною, мов птах, людиною, в'язнем хіба тільки моєї пристрасті, мого безумства, а нині я сидів закований у справжні кайдани, немов Останній ланець-галерник. Жандарми, що кінно супроводили нас, забрьохані по вуха, кляли мене і увесь світ.
Пізно вночі, ми, з боку застави Сен-Дені, в'їхали в сонний Париж, і коли я вздрів силует Бастілії, що різьбився проти хмурого неба, я був певний, що це й є мета нашої подорожі. Однак я помилився; ми завернули на узбережжя, біля монастиря Целестинців, повз церкву Сен-Жерве та міст Міняйлів до башти святого Якова, а тоді вперлись у колишній монастир святого Лазаря, що тепер служив за тюрму для посполитих злочинців. Я, видать, навіть не заслужив собі на більш почесну хурдигу.
Виснаженого дорогою на тряскій кароці, голодного, мене вкинено в пекло на землі. Мій чепурний каптан став ганчіркою, з рукавів повіддиралось мереживо, шпагу та і пістолі мені одібрано, як і все, що було в кишенях.
В холоднющих келіях (не знаю, чи то була вежа, чи льох), на гнилій соломі кублились мої товариші по нещастю, примари, в яких важко було впізнати людей. Розбишаки, дейнеки з широкого шляху, вбивники і різуни, злодюги, преогидна шушваль, дехто з них прикований ланцюгами до муру, дехто в колодках, а всі осатанілі, голодніші від бездомних псів, завошивлені і вкриті всіляким струп'ям — ось товариство, в яке мені довелось попасти. На мене полились дотинки, прізвиська. Мій одяг (тобто рештки його) ще нагадували моє походження і мій стан, то ж погань глумилася наді мною до схочу.
За деякий час сторожі, видно змилосердившись, вкинули мене до іншої келії з відносно спокійнішими і ввічливішими в'язнями. Один з них отруїв свою тещу, другий ґвалтував малолітніх, третій фальшував векселі. Я накинувся на смердючу юшку, з'їв шматок чорного хліба з остюками і звалився як був на солому та й вмить заснув, мабуть на превелике незадоволення моїх співв'язнів, що цікаві були знати, завіщо я сюди попав.
На другий день, мабуть у полуднє (а втім хто його міг тут розібрати, чи ніч це, чи день), я прокинувся і довгий час не міг второпати де я, поки залізні грати на вікні не підказали мені, що й я — в'язень. Незабаром двері з гуркотом відчинено і сторож звів мене по сходах униз, де у вартовій кімнаті назустріч мені підвівся офіцер кінних жандармів, гарно зодягнений і пропахлий перфумами, та й наказав мені йти за ним.
На подвір'ї тюрми стояла чорна карета, оточена вершниками-жандармами. Мене запхнуто туди і відвезено до Палацу правосуддя, чи до якогось іншого будинку та швидко поволокли кудись нагору, крутими сходами.
В просторій кімнаті з вузькими вікнами, крізь які хмуро заглядало сонце, писарчуки скребли перами, проходжувалось чимало людців у чорному, однак за всіми ознаками вищого стану, а за столом, розсівшись, сидів огрядний і старший віком добродій із сніговим мереживом на каптані та срібними зірками і орденами. Видовжене його обличчя, владне підборіддя і саркастично стягнені уста свідчили, що це неабияка риба. Він частувався з табакерки, висадженої діамантами, листував папери на столі, час від часу зиркав на мене, шепотівся із своїми підвладними, що підходили до нього з шанобою, стиха посміхався.
Так от, мій юначе, — промовив він нарешті, постукуючи пальцями по табакерці і з презирством позираючи на мою жалюгідну постать, — мені шкода вас, що ви попали в лихе товариство. З очей у вас проглядає в засаді добра і чесна натура. Ви не проторений мерзотник. Я схильний вважати вас за жертву своїх пасій та й недосвідченої молодості. Однак не ховатиму від вас, що закон є законом становище ваше в цій хвилині незавидне. Я, до речі, — вкинув цей панок з нахилом до філософування, — являюсь королівським радником, графом Антуаном-Марією Шавіньї, якому доручено вести вашу не надто приємну справу. Допоможіть нам, а ми вам допоможемо...
Я не знаю, чим я можу вам допомогти, мій добродію, — сказав я, на що хитруща бестія тільки посміхнулася.
Тим часом біля нього зібралося декілька інших песиголовців, молодших мабуть службою, але зате ще прикріших своєю пронизливістю і настроєних проти мене аж ніяк не прихильно. Вони посідали мов круки і разом з благовидим добродієм почали мене допитувати з такою швидкістю, що я не встигав їм відповідати на їхні каверзні запити.
Куди подалася Алі-Емет, інакше Дама з Азова, інакше графиня Піннеберг, інакше баронесса Ембс? Яким ім'ям тепер називається Алі-Емет?
Чи вам відомі імена Радзивіла і Огінського? Чи банкір Мартінеллі присилав гроші з Венеції на ім'я Доманського? Чи були листи від лорда Гамільтона, амбасадора Англії в Неаполі? Чи чули про такого банкіра Дженкінса в Римі? Чи приходили від нього гроші? Чи чули про такого Макке або банкіра Беллоні? Чи приїздив з Риму маркіз Д'Антіччі? Куди відряджувано Христанека? Кому писались листи в Нансі? Чи мала Алі-Емет зв'язок з Лондоном через пані Дюфур і маркіза Трейссака де Вержі?..
Я не встигав відпекуватись від цих усіх перехресних шпигань, якими клювали мене безпересталі, один наперед одного, кляті гайворони. Вони впивалися своїми вирлами в мене, свердлували мене своїми злющими-презлющими очиськами.
Благовидий панок, королівський радник, презирливо вслухувався в те крякання круків, спостерігав мене з-під ока, Грався своїм лорнетом у золотій оправі, врешті і він впер и мене свої хитрущі, пронозисті очиці.
—А не чували ви, бува, — проскрипів він, — про такого кавалера д'Еона-Бомона, кавалере Рославець?
Втім у кімнату увійшов чоловічина в темно-зеленому каптані, без перуки, з брезклим, жовтуватим обличчям, і мій граф Шавіньї аж підвівся із свого крісла і радісно простяг до новоприбулого руки та увесь аж випроменів.
Добродію Бомарше, вітаю вас! В сам час, в сам час. Тут дещо знайдеться цікаве для вас, мій дорогий...
Про цього Бомарше, П'єра Августина Бомарше, я десь чував. Був він якимсь письменничком, шкрябав комедії, яких, ик говорила княжна, ніхто не хотів виставляти.