Дальші події розгорталися так швидко і так розмаїто, що, не маючи ні хвилини спокою, щоб зосередитись, я записую те лише, що найголовніше. Серце моє взялося кригою; світ, що донедавна мерехтів для мене погожим днем, став жорстокий, в ньому знечев'я не стало ні дружби, ні любові, ні сміху, ні радості. Я зненацька почув себе самотнім, начебто навколо мене було велике цвинтарище.
Коли, зачарований Доманським в остерії, я нарешті опритомнів і все, що сталося зі мною, навіть не здолало затриматись у пам'яті, я метнувся до господи Джакопо, де мене вже чекав вірний Зогу. Тієї ж ночі ми найнятим ветуріном, що поганяв двома віслюками, попрощались з добрим Джакопо і попрямували на Пістойю, Болонью і Ферару. Дорога вела крізь гори й верхи, серед зливних дощів. У Ферарі нам пощастило спіймати розхолітаний мальпост і дібратись до Венеції, голодними і перемерзлими до костей.
2
У Венеції я без труднощів знайшов факторію барона Шенка, що містилася недалеко Мосту Зітхань, у невеличкому палаццо. Цей непосидющий дідок мав і тут контору свого діла. Він був і арматором, виряджав і приймав кораблі з Леванту, Вест-Індії і з Архангельська, торгував брокатами і соболями, діамантами і зброєю, загортав золото лопатою, чорт йому дітей колисав, хоч їх і не було у нього. В його конторі я проштовхався через юрбу купців і шкіперів, всіляких ділків, що товклися тут і вели пересправи та шепотілися. Яке їхало, таке й здибало — шахрайства було повно й тут. Але, на мій великий жаль, Шенка у Венеції не було, він, — мені сказали, — несподівано виїхав до Аугсбургу. Що ж було робити? Я вирішив здоганяти його в Аугсбурзі. Але поки ми в остерії чекали на мальпоста, недалеко від площі святого Марка, я несподівано зустрів нерозлучних друзів — графа Врону-Вонсовича і абата Гронкі, що були в клопотах, чим їм заплатити рахунок за вино і їстивне. Вони кинулися до мене як до рідного брата, чоломканням не було краю, але й уклінним проханням викупити їх у господаря остерії. Я це й зробив. Граф виглядав жалюгідно: він схуд як трясця, ходив у потріпаному вкрай камзолі, у подертих черевиках — справи його були, за всіми ознаками, невеселі. Абат Гронкі був у кращому стані, але без шеляга, бо ж писав свій трактат про вічний мир. Я коротко розповів їм про свої справи і вони майже із сльозами на очах просилися, щоб я їх узяв з собою, розраховував на їхню допомогу порадою, кебетою, шпагою чи кинжалом. Чим чорт не шуткує, я вирішив їх узяти з собою, бо в товаристві і смерть, справді, не страшна, а вони, ці два гільтяї, таки могли придатися. Напитавши якийсь обоз з товарами, що їхав з Венеції до Нюрнбергу, я сторгувався з візниками. Напередодні карнавалу, який вже починався у Венеції, — щоб вона скисла — в цій провісній мжичці, ми вирушили на північ, у ці похмурі і такі мною нелюблені німецькі землі, через Тироль, Форальберг, Інсбрук.
Купці, шельми, не посувалися надто швидко, поспішати їм було нікуди, то ж ми у Бользано найняли свого власного візника і подалися через гори і долини, крізь дощі й сніги, через села й містечка, де на нас дивилися з-під лоба, беручи за мандрівних плутяг або комедіантів. Мені треба було платити і за коненята, і за постої, годувати свою челядь. Веселіше стало, коли ми вже з'їхали у Швабію, в долину Альгау, коло Меммінгена, а за собою залишили височенні гори, сповиті хмарами. До того тут вже починалося Аугсбурзьке єпіскопство і дихалося легше, бо не було прискіпування цісарських жандармів. Тут ми вже змогли ночувати і годуватися в монастирях, подаючись за богомільців, тай тутешній народ був приязніший ніж в Італії. Я був радий, що підхопив із собою абата Гронкі — він умів прилабузнюватися до товстенних ченців і прелатів, які не гребували ні пивом, ні вином та всіляко сприяли нам. Нарешті ми прибилися до Аугсбургу — міста жвавого і веселого. Єпіскоп давав волю кожному жити, як хоче, аби тільки платив податки. Торгівля йшла осьде краще ніж у Венеції; різного народу товклося тут щонеміра; були осьде банкіри і ділки, статочні міщани і митці (недаремно тут жив Гольбейн), — всілякої тварі по парі, люди купували, продавали, запивали могоричі, гуляли і розважалися. Я миттю знайшов барона Шенка, який проживав у будинку, прикупленому у Фуггерів чи у Вельсерів, правив осьде як князь, бо й єпіскоп був його боржником та дудлив з ним токай і вів диспути на філософські та богословські теми, бо й в них Шенк був битий, хоч сам визнавав себе деїстом,
Шенк прийняв мене люб'язно і, напрочуд, ажніяк не здивувався, що я до нього добився. Він знав уже, що трапилося з княжною, до найменших подробиць. Коли я спитав його, звідки він про це все довідався, хитрюща личина, тільки посміхнувся. "Моє ремесло — знати навіть те, що в траві пищить, я й знаю"". Ми говорили з ним віч-на-віч.
"Кавалере Рославець, — сказав він, гріючи свої загрібущі руки біля вогню та попиваючи винце, — про пересправи княжни з Орловим я чув ще в Римі; були там такі людні, які мені про все донесли. Я знав, я підозрівав: у Петербурзі у мене також кебетливі агенти. Я післав у Пізу свого гінця, щоб попередити княжну, аби нічого не починала без мене, а я вже розібрався б у цьому ділі. Та опізнився я: ескадра відійшла проти мого сподівання раніше. Я нікого не звинувачую, навіть і вас, кавалере, бо ви були тільки сліпим знаряддям. Ваша молодість і довірливість вас виправдує. Не гарно тільки те, що ви мене у Римі піддурювали, що ви не ви і я не я, мовляв, але я нічого вам не казав, я вам і це прощаю. На мою думку, тільки ви могли б тепер допомогти у рятуванні Дами з Азова, чи як її тепер величають ..."
"— Що ж мені робити?"
Він заходив по світлиці, заклавши руки за спину і нахмурив своє шельмівське чоло.
"Давайте подумаємо. З мого боку я даю гроші, скільки буде треба. Крім вас я нікому не вірю, а вам вірю, кличте сюди ваш деташмент..."
Я покликав своїх супутників і барон Шенк якийсь час оглядав цю компанію з доволі кислим обличчям, бо, правду сказавши, ніхто з нас не мав достойного вигляду. Ми були забрьохані, потомлені, неохайно зодягнені. Абат Гронкі куняв як сова, повісивши свого довгого червоного носа. Граф сидів очманілий, думками був далеко. Тільки Зогу й я пильно слухали метушливого дідка, який мабуть видався собі полководцем, що обговорює диспозицію майбутнього походу із своїми підвладними.