Пересердя, а навіть лють сповнювали мене. Що я ми порадити їм на їхні заячі серця, на їхній страх за кар'єру, за маєтки, за привілеї, за ласку їхньої Феліци? Це були імениті, вгодовані, випещені раби з перстенями і мереживами, з холодною блакиттю очей, байдужі до всього, крім власної кар'єри й пихи.
"Отож! — Сказав я, відповідаючи своїм думкам. — Не попереду свого просвітительського сторіччя ви йдете, земляки любезні, а позаду! Дивитесь на світ широкими очима, а на ділі ви — сліпці. Присягаєтесь мудрістю, далекозорістю, ба, навіть вільнодумством своїх володарів, а не бачите, що вже розколюються і тріщать їхні корони і скипетри. Додолу тиранів! Геть деспотизм! Геть коронованих повій, святох і бабодурів! Геть увесь їхній прогнилий, здряхлілий віковий лад! Геть забобони, пересуди, геть темряву людську! Свобода, поступ, справедливість! Ось за що встане і вже встає малий, сьогодні ще простий чоловічок, а таких мільйони. Бо це не графи і барони, не сеньйори і галахури, не фаворити на годину, що ділять з царственними повіями спорзне ложе, а цілі народи, що зараз у кайданах. Це ті, що в жебрацькому лахмітті нині подихають з голоду з ласки царів і панів, ті, що ними, їхніми жінками і дочками, торгують, немов худобою, титуловані розбишаки! Дорікаєте мені інтригами і самозванками! Нехай і так! Справа не в княжнах Володимирських, як і не в самозванних Петрах Третіх. Це тільки привід, а сама суть ще напереді, ще вона дрімає, як і правда і воля, що ще спить. Але вона прокидається! Бурхає і бурлить море народного гніву і у Франції, і в Німеччині, і в Польщі, в Італії, і в Нідерландах! Пугачов, Залізняк і Гонта довели вам усім, що народ чекає лиш гасла, щоб повстати. Що там по княжні? Вона тільки іскра, яка спалахне і минеться, але полум'я від її іскри зажевріє і запалахкоче. А коли двигнеться народ, той нині вами запроданий і нехтований, тоді його сил вам не здолати. Не лякайте мене інтригами великодержав! Нехай спробує котрась вторгтись і підкорити наші волелюбні Народи! Всі як один, малий і старий, стануть на захист вітчизни і віри предківської, православної, як було за славного Богдана..."
Братіки слухали мене з камінними обличчями. Не знаю, чи збагнули вони мої сокровенні думи. Переконування треба було занехати. На тисячі гонів були вони далекі від мене і моїх дум та мрій. "Бунтарство черні, розв'язання всіх темних жаг восхвалюєте, Рославче, — тихо сказав Петро Розумовський, — не дай Бог, щоб ви були провидцем. Це не шлях просвітительського сторіччя..." Андрій мовчав.
Ми перевели розмову на інше, на зовсім байдужі справи, розмова не клеїлася. Я попросив їх поклонитись пашим дібровам і синьому Соймові, низький уклін передати моїм батькам у Бакланівщині, старого графа Кирила запевнити в пошані. "Схаменіться, земляче, — поки не пізно", — тихо промовив Андрій. Ми попрощалися. Брати Розумовські сказали, що днями їдуть до Венеції і я зрозумів, що бачитись нам удруге нінавіщо. Мовчки ми обійнялись і розійшлись. Хоч не як друзі, то принаймні як земляки.
3
Зустріч з Розумовськими та їхні вістки з батьківщини мене стурбували. Я не міг заснути, вставав, ходив і роздумував. До княжни я йти не хотів; хоч вона була напевно зайнята всілякими орудками, (мавши повну калитку грошенят), і їй треба було б упорядкувати думки, проте її присутність була б мені потрібна. Я був збентежений не на жарт. Розумовські, звичайно, не вирішали ніякої справи. Чогось іншого я не міг жадати від них: це були царські слуги; їхні сумирно-холодні, майже жаб'ячокрові вдачі я збагнув; вони жили, щоб пишатися і пишніти, нікому нічим не наражатись, завжди бути щільнозащібненими, ввічливими, але, зрештою як і всі, їм подібні, самолюбами-самодурами. Інша річ — їх батько, деяка фантазія у нього була, а головно — аспірації і амбіції; хоч він начебто був в неласці, але сидів у свойому Глухові, мабуть роздумуючи і зважуючи. Адже, хто раз скоштував влади, буде прагнути до неї завжди. Сьогодні він обачний, як освоєний ведмідь, але може завтра стане левом. Гірше було те, що на нікого, а то на нікогісінького не можна було покластися — в тому вони були праві, ті братіки-графенята. Ота козацька старшина була заклопотана своїми справами, покірлива по овечому; її цікавило тільки затишне життя з петербурзької милості; в кращому випадку були епікурейцями, хотіли жити та й другому дати жити. Можна було розраховувати на пікінерів і карабінерів на пограниччі з Туреччиною чи на Слободжанщині; в їх полках було багато козаків із скасованої Січі, як були чутки. Але до цього всього треба було зв'язків, знайомих, людей — достойних і гідних довір'я, а їх не було... Ет, прогаяно, процвиндрено на мізерну метушню стільки часу, а на ділі нічого не зроблено...
Задрімав я, коли вже розвиднилось; сни були мерзенні; примари витягали до мене цурупалля своїх пазурів, а то я зривався із скель у безодню, то знов опинявся в тюрмі; я вигукував крізь сон, коли Зогу прибіг у відпочивальню, дізнатись, що зі мною, чи я, бува, не занедужав на пристріт. "Нехай же вас сила божа б'є, — сказав він, — ви, кавалере, або людина причинна або в кімсь задурена. Женіть від себе дурощі, живіть, аби день минув..."
Однак того дня, хоч всілякі сумніви скреблися чорними кішками в мені, я того дня був у свойому роді тріумфатором.
Опівдні, як домовлено, заїхав по мене Афендик у новісінькій золоченій берлині, яку везло восьмеро коней, прикрашених струсячими перами і битою сріблом збруєю. Не знаю, чи цей цуг прислано графом-адміралом, чи його у Грімальді купив Афендик напередодні. Зогу одягнув турецькі шати, а лакеї і форейтори були у лівреї (які начебто були з барвами королеви Понту — синіми та жовтими, на кшталт гетьманських полків у Глухові). Юрба зразу ж до нас поперлася, оточила і супроводила увесь час; у Римі їздити золоченими каретами можна було тільки високо-титулованим особам або багатіям.
Ми також були прибрані святково. Я парадував у темно-кармазиновому каптані і срібному камзолі, вилискував дармовисами і клейнодами, а пудри чортів син-перукар мені насипав на буклі, що трусилася на плечі. Афендик прибрався не у свій звичний — чорний, а в темно-зелений каптан, почепив собі якісь медалі, а два писарчуки підозрілого вигляду, хоч і чисто зодягнені та з гусячими перами за вухами і з каламарями на ланцюшках, тупцювали біля нього. Ось у такому парадному вигляді доїхали ми до палацу Спада, і увійшли, але не з закамарків, а через головну браму з різьбленими у камені гербами. Юрба жебраків, старчих, хлопчаків і всіляких "ляццароні" як одуріла, бігла за нами і я наказав Зогу кинути їй пригорщу-дві дрібних монет. Юрба счинила за них бійку. Проте спинявся і нас оточував також і достойний народ — ченці, іноземці, патриції, марчези, несені в лектиках, вітали нас; я хотів би, щоб нас таки бачили наші знайомі, навіть такі Скіарчіфіко чи Розумовські — таким пустодзвонам завжди добре пустити трохи пилюги в очі. Форейтори хвацько затримали коні, а я, Афендик і Зогу повагом увійшли всередину. Там ми застали чималий переполох, бо того ж ранку у будинок вторглася, мов вороняча зграя, поліція папської держави, неначе вивідуючи про Рокатані, але насправді, як я гадаю, в надії натрапити тут на слід зборища фальшивомонетників. Видно, Рокатані признався в усьому. Ота галіч поводила себе в палаці безцеремонно, однак наше прибуття її збентежило. Пан Афендик, що виглядав на справжнього амбасадора, з портфеликом у руці, на замках, саджених самоцвітами, почав зразу ж шепотітися з головним яригою та вголос запротестував проти вторгнення у палац особи, ім'я якої відоме всім дворам у Європі. Яриги були не в тих, не в сих; нас вони взяли за надто іменитих людей, які могли б і їм накоїти лиха, то ж почали вибачатися і швиденько забралися геть, обіцяючи випустити абата Рокатані ще таки того дня. Гадаю, що Афендик всунув їхньому проводиреві в долоню декілька золотих.