" — Королева Понтиди! Та ви якийсь Дон-Кішот, Рославче! А щоб тебе дідько свиснув! — Зареготав Андрій Розумовський, — та чи ви сказилися, одчайдуше? Та ж то химера, то все виплід вашої юнацької голови, хмільної від кохання!..."
"— Яка химера? Гукнув я з пересердям, — та ж то відновлене Боспорське царство, твір Мітридата Великого! Та це ж держава, що, як за Ярослава, сягне від Білого до Чорного морів! Це Запоріжська Січ, це оновлена Гетьманщина! Гадаєте, ваш батечко, гетьман Розумовський, не підтримав би цієї химери? Ось візьміть-но листа до нього..."
З переляку обличчя Розумовських аж перекосились. Вони уважно озирнулись, чи хтось не підслуховує. А менший аж скам'янів.
"— Та ви таки справді з глузду з'їхали, Рославче. Граф віддавна у великій неласці. Його мало що не втягли в справу Мировича. Ніколи наш батько не піде на таку авантюру. Я вам скажу, що ви собі спільника із свічкою не знайдете у Гетьманщині. Та пропади вона пропадом, ваша Понтида... І не тільки через те, що це божевілля, химера, але ж бо кожній розумній, а ще й політичній людині ясно, що це зрада, одверта зрада вітчизни..."
Вгодований, випещений, майбутній дипломат Петро промовляв аж надто стиха, мабуть боячись власної тіні.
"— Ви, земляче, ув'язалися в диявольську інтригу, навіть не припускаючи, наскільки вона нам усім ворожа. Держав російська зараз на піднесенні: не будемо говорити про третій Рим, але володіння над Протоками і відновлення слави і величі Візантії в нашому Константинополі не за горами. Розширення кордонів імперії триває і вже знаменується історичним довершенням. У нас відкритий шлях для освоєння зауральських просторів і Півдня — уявіть собі, скільки незужитої енергії наших народів матиме свій плодоносний вихід! Перемоги за перемогами наших доблесних воїнів, наших полководців як славні Румянцев, Потьомкін, молодий Суворов, відкривають нам широкі шляхи не лише в кайсак-кіргізькі степи; адже вже в нашому володінні Крим, ми стаємо твердою стопою на Чорному морі, а і через Кавказ шлях веде на Персію, Закаспій, Індію..."
"— А які можливості для комерції, промисловості, хліборобства, колонізації!" — Вигукнув Андрійко.
"— Тут можуть казна-що плести про государиню-імператорицю, — продовжував Петро, — але про мудрість її правління нема що сперечатись. Вона продовжує діло Петра І. Вона своїми проектами і інструкціями, а найважливіше — ділом, на сто гонів випереджує наше сторіччя просвітительства..."
"— Рабства підлого, тягла худоб'ячого! Ваша просвітителька сприяє знущанню над натуральними правами людей і громадян!" — Вигукнув я з пересердям.
"...— Доцільні реформи, спрямовані на обмеження рабства, аж до його повного скасування, — не слухаючи мене пихато сказав Петро, — вже готуються. Скоропалительні рішення в цій справі принесли б лише шкоду. Надання повної свободи нашому народові означає хаос, безголов'я, сліпий бунт черні, криваву різню і міжусобицю, що неминуче використають наші зарубіжні вороги так, як оце вони затирали руки і потайки підтримували ребелію козацького самозванця Пугачова. Ні, земляче, рабство не є ще крайнім лихом. Наше завдання винести і зміцнити нашу керівну верству — стан дворянства, що всюди є надійною, стійкою і керівною силою держави..."
"— От воно що! — Спалахнув я, — так ви б і казали! Своя сорочка найближча до тіла! Недаремно ваша Феліца так щедро роздає вашому богоспасаємому дворянству земельки, та ще й які! Тисячами рабів йому благодітельствує! Не диво, що й наші землячки із шкури лізуть, щоб цариці попасти на очі, вислугу собі заробити, людоловством, приниженням, каранням по своїй волі, христопродавством! Всілякі Ханенки, Гудовичі, Скоропадські, Безбородьки, Родзянки..."
Я хотів ще сказати і "Розумовські" та стримався.
"... Але дзуськи! Хоч і як би вони не повзали, та німчура буде попереду. До давніх вольностей козацьких, до свободи старшинської і привілеїв шляхетноуроджених українських людей вашій Фіцхен-Като вщерть байдуже..."
"— Помиляєтесь, земляче, — сухо, немов би сидів за професорською кафедрою, перервав мене Петро Розумовський, — проект щодо зрівняння української старшини і шляхти вже в роботі. Жалована грамота буде незабаром оголошена. Козацька старшина буде возведена з честю в стан малоросійського дворянства з усіма привілеями, тому станові властивими... А вже навстіж відкрита дорога на Причорномор'я — це ж для благоденства і процвітання України..."
Тоді озвався Андрій, графеня, що ще в Страсбурзі відомий був не так з пильності до науки, як до музикування, бо й сам терликав на скрипці в своїх квартетах і музикуючими німчиками. Не було балету, опери чи іншого музикування, щоб він там не бував. То ж я здивувався що й це графеня встряває в поучування свого братіка.
"— Інтрига, в якій, як видно, земляк Рославець таки не пасе задніх, — сказав Андрій глумливо, поправляючи мереживо, — потрібна як контрзахід проти "Північного акорду" держав. Про це ви мабуть чували? Це мудра думка нашої царствуючої володарки, щоб північні держави як наша, а також Швеція, Прусія, Саксонія, Данія і Англія та й Польська Річпосполита, утворили щільний союз для протиставлення Південному акордові католицьких держав — Франції, Австрії та Іспанії, очевидячки в зговорі з магометанською Портою. Ви розумієте, земляче Рославець, що це означає, цей хвалений "Південний акорд"? Це означає війну проти нас всіми союзними силами, вторгнення і підкорення, після чого — розшарпання нашої вітчизни на ласі шматки. Цісарщина стане твердо на устях Дунаю і Пруту, просунеться до Києва; Отоманська Порта займе побережжя Чорного і Азовського морів, вторгнеться на Кавказ; Франції і Іспанії залишиться можливо Польща з Литвою і Курляндією, та хтозна, може Санки-Петербург і вихід у Біле море..."
"— А святіший апостольський намісник у Римі, з допомогою Бурбонів і Габсбургів проголосить поход, щоб нарешті приборкати всіх схизматиків Сходу!" — втрутився Петро.
"— Ад майорем Деї глоріам! Амінь! Недаремно княжа Володимирська і майбутня королева Понтиди пактує з кардиналами Альбані і Беллоні!" — закінчив свою орацію скрипаль-графеня Андрій і обидва майбутні царицині дипломати зареготали та лукаво-глузливо поглядували на мене. Вино було допите, камерієре приніс ще одну пляшку, в остерії пустувало, бо була пізня година та й римські гуляки і п'янички нами не цікавилися.