Від пересердя на себе самого, на свою справді провінціальну наївність, я готовий був заподіяти собі найгірше.
"— Княжно, де б я не був і чим би не був для вас, я — завжди і тільки вірний вам. Тим більше, що час дії вже надійшов. Але не такої, яка була досі, а тієї, що її треба назвати тільки великою. Ваш час, Регіно Понтиди, вже вибив..."
Вона не второпувала про що йшлося, поки я їй не сказав те, що досі, з деяких міркувань, вважав потрібним втаювати. Я сказав їй, що незабаром вона стане віч-на-віч із силами, які зовсім не химерні, а дійсні та які власними грудьми проложать їй шлях до перемоги.
"— І ти так довго це ховав від мене, юначе!—скрикнула вона, — хіба ти не розумієш, що це означає для мене і для мойого теперішнього становища? Що ж це за сили і де вони?
"— Ці сили — це світліший граф і адмірал-аншеф Олексій Григорович Орлов і його ескадра, що тепер стоїть у Мессіні і передає через мене, як свого післанця, до речі, морської гвардії поручника, вам, ваша величносте, запевнення у своїй вірності і прагненні покласти за вас своє життя..."
Я сподівався, що після цих моїх, аж надто урочистих слів, княжна спалахне і просяє. Але вона слухала мене, схиливши голову. Хтось сказав би, що вона думками далеко; але, ні, вона слухала дуже уважно, навіть сполотнілії, Коли я взяв її за руки, вони були холодні. Нарешті вона стрепенулась і глянула мовчки на мене. її обдавав мерехт свіч, від чого її волосся, з-синя чорне, посрібліло. Мені привиділось, чи запрагнулось побачити, що це засрібліла корона. Але в її блідих руках, що натягали покривало на рам'я, в її усій постаті, що схилилась, неначе під неймовірною вагою, в її замислених, далеких очах, був тільки зловісний смуток.
"— Що з вами, княжно? Невже ви не радієте цією вісткою?"
Я кинувся до неї. Вона проясніла і посміхнулась. "— Нічого; це вже пройшло. Це тільки якась заблукана хмарка"... Розмови точились ще до світання.
ЧАСТИНА ДЕСЯТА
КНЯЖНА ДАРАГАН
Згадана особа — молода, гарна, освічена,
безперечная донька імператориці Єлисавети,
вистало пробудити в ній свідомість і
прагнення до влади...
Леопольд Габсбург, ерцгерцог,
князь Тоскани.
...і ось ця шарлатанка. Треба її
перемістити і доставити сюди якнайшвидше
і найдискретнішим способом.
Катерина II до адмірала-графа
Олексія Орлова, 1774.
В добрий час є й друзі — знайдеш їх багато,
Хоч одного у лихий час спробуй відшукати.
Іван Максимович. "Алфавіт"; 1705.
...І всі на світі цім, немов на маскараді,
Не у звичайних, не в своїх уборах,
Прикрившись масками, показують не свій нам вид.
Василь Капніст, "Сатира І", 1789.
1
Минув тиждень, за ним наступив другий. В цілковитій секретності я бачився з княжною, зустрічаючись принагідно біля церков у глухих передмістях, в затишних тратторіях, де збирався простий люд, який не звертав на нас ніякісінької уваги, вважаючи мабуть нас обидвох за пару посполитих коханців, а їх так багато у Римі, що вони не лічать годин своєї притишеної розмови. Іноді скрадався я й до Палацу Спада; мене вже знав немова-служник, але похмура тиша того зловісного будинку, сповняла мене завжди непокоєм і дивною тривогою. Кожного разу, коли я, крізь потаємні двері палацу над Тибром, переступав поріг, щоб удвох із княжною розмовляти про справи, далекі від світу цього, від його суєтності, мене огортав незбагнений неспокій. Ми говорили про мовчазну велич і мудрість одвічнього Риму, про незвіданні шляхи історії, про поезію [в якій княжна несподівано виявляла неабияку обізнаність], про чудесні звершення нашої доби. І це мабуть були для мене найщасливіші хвилини.
Ми вирішили нікому не довірятись, з шамбелянами княжни я не бачився, та й вони либонь були зайняті своїми власними справами, автім, навіщо здалися вони мені, та й княжні? Інколи я зустрічав Афендика і навіть вирішив сказати йому, що княжну я таки знайшов, але вона перебуває в монастирі кармелітанок, зовсім не буває на людях. Афендик, звичайно, остовпів та дорікав мене, чому я про це не сповістив його раніше, похитуючи при цьому головою, що я, мовляв, мабуть знов починаю в Римі те саме що й у Венеції, тобто самотнє байдикування (він прочув звідкись про марчез Скіарчіфіко), але я його різко обірвав і наказав йому облишити свої поучування та, не зволікаючи, відрядити гінця до Мессіни, де перебуває ескадра та повідомити адмірала-аншефа графа Орлова, що княжна очікує від нього вістей як найшвидше. На цьому ми розходилися, Афендик глядів на мене із скривленою мармизою та глузливою посмішкою. Він побачив, однак, що зі мною коверзувати більше не буде.
Я ж усетаки подався па розшуки Радзивіла, щоб довідатись наскільки ще можна розраховувати на нього та чи добилися чогось його агенти в Істамбулі. Де перебуває і Радзівіл, я довідався біля церкви Іль-Джезу, де сходилися в Римі поляки. А жив цей жеривіл недалеко, в старому і палаці Боргезо.
Проте дістатись до шляхтюри не було легко, бо він також дотримував інкогніто. Мене гайдуччя довго протримало внизу, поки нарешті не покликало нагору, де опухлий під пияцтва, в гроні таких самих мочиморд як і він, "панє коханку" сидів у кріслі на підвищенні, як справжній князьок. Що мене здивувало, це те, що біля нього стояв д'Антіччі, резидент польського королика Станіслава Августа і раз-у-раз шепотівся з магнатом, надутим мов сич. Я подумав зразу ж, що справа не чиста, бо ж д'Антіччі — персона надто відома і чи не стелить собі Радзивіл доріжки до Варшави та своїх І маєтностей у Литві і Білорусії. Мабуть я не помилився. І Мацапура вдавав, що мене не пізнав спочатку, але згодом подобрішав. Він довго морщив лоба, пихкотів і либонь мною не був надто врадуваний. Гадаю, що я швидше і заважав йому, хоч про княжну була мова, однак, начебто І знехотя. Я сказав, що нічого не знаю про неї, як, де і що вона. Радзивіл закопилював губу, мов той верблюд, кліпав рудими віями і зітхав, що, от, мовляв, яка шкода, що така достойна особа так поневіряється і примушена мандрувати з країни в країну. Хитруща бестія ані не муркнув про те, і як колись ластився до княжни і ричав "віват" та обіцян їй гори. Про ніякі її заходи нічого він, мовляв, не чув, маніфестів не читав, а коли я натякнув про Порту та про гадану султанську протекцію, старий сич тільки злісно зиркнув на мене і замахав руками. Що ж до резидента д'Антіччі, не в тім'я битої бестії, то той тільки поглядував на мене зукоса, попивав винце і, начебто він був тут ніпричому, через грубе скло розглядав старовинну книжицю поета Аріосто з сороміцькими картинками. Шляхта — франти та спорзні дідки, що стовбичили влесливо біля резидента, хитрущі лисюри з вигляду, шепотілись, реготали; Радзивіл, мені давно казали, всюди скуповував ось такі мерзенні книжочки і разом із своєю галайстрою милувався ними.