Світанок зміняло полуднє, а полуднє присмерк, а я і не гадав собі розлучатися з княжною, хоч мене чекали пильні 1 справи, як хочби ота — Де Рібаса. Я прирік собі здерти маску з бестії. Але ні княжна, ні я не поспішали: сміх зміняв сльози, зітхання чергувалися з присягами в дружбі і вірності доскінній, обійми були даниною молодості. Чого мені ще треба було? Розхиляючи пелюстки принад, які могла мені дати княжна, я дорікав собі за мою недовірливість: якого іншого доказу її відданості, що нею вона відплачувала мені за мою вірність, я ще міг домагатись? Але, звідки я міг знати, чи спалах, який проймав її тіло, коли вона була в моїх обіймах, не зів'яне назавжди за мить? Хто вона була врешті? Хто була вона, що принадила мене ажніяк не своєю красою, бо ж навіть і молодша Скіарчіфіко і Анна знад Некару і розпустна Чечілія Монтефіоре, і сентиментальна Амалія Доротея з Майнцу були красивіші від неї.
Її обличчя було нерівне і драпіжне, з дещо завеликим орлім носом і смажними устами, завжди в загадковому посміху. Її плечі були вузькі і худі; постать її була тонкостанна; шкіра, хоч і ніжна, але смаглява, і в усьому її палахкому тілі була хороблива згага, була ненаситність вовчиці, що оволодівала своєю здобиччю хижо, немов прагнучи Ті і своєї потали.
Чи була вона справді царственої крові? Далебі, ця думка вразила мене мов стріла.
Я ніколи над цим не застановлявся і навіть відігнав би з пересердям таку недоречність. Але тепер, бачивши біля себе, у відсвіті жовтих свіч, це бліде обличчя, я подумав собі, принаймні на одну блискавичну мить, що може ця жінка народжена бути ніким іншим, тільки жінкою.
Однак, моє почуття до неї було таке, що, я, далебі, не застановляючись, а тільки знаючи, що вона ніколи мене не покине, нікуди не відійде, взяв би її з собою, зрікшись всіляких "великих справ", і повіз би її аж на вітчизну та, вклонившись у ноги батькам, просив би їх прийняти її як мою суджену...
А що, коли це тільки химера? Що, коли ці претензії до "королівства Понту" тільки чийсь шалений план, щоб з допомогою осьтакої безталанної жінки довершити свій власний, злочинний задум?
Мені пригадались очі Доманського і його влада, яку він іноді мав не лиш над людьми, але і над мертвими предметами. Що, коли це він, невгавно нашіптуючи їй до вуха, злий дух або маг, змусив її силою своєї волі, служити його цілям? Що, коли вона — справді убога швачка з Вроцлава, фройляйн Еліза, залишена на поталу долі, майже причинна від недолі, злиднів і погорди лихих людей, під намовою інших, все перевернула собі в голові і тепер, може навіть добре знаючи про це, вживає як єдиний засіб до легкого життя?
До ката! Це могло б мене до краю зламати!
Обачно, щоб не викликати в неї підозри, я спитав її про владу Доманського. Вона вмить второпала в чому справа і засміялась. Дзвінкий її регіт, не позбавлений моторошності, збентежив мене ще більше.
"— Ти все ще блукаєш по світі наївним, юначе — сказала княжна, — повен уроєнь. Нещодавно ти ніяк не міг повірити, що в нашому хисткому сторіччі можуть бути жінки, які йдучи поміж лезами, самі залишаються як лезо чисті, неопалені. Ти все ще гадаєш, що мене можна наподобити до Аспазії, Мессаліни, чи хочби тієї повії в Петербурзі, яку називають Семірамідою Півночі і яка витягає конюхів та гвардійських солдатів з їхніх стаєнь та казарм, щоб привести у свою спальню?.. Згадай, хочби Лівію, дружину Августа, чи Агрипіну — нехай вони за мене посвідчать, що царственість не завжди в парі із своєвіллям плоті... А тепер ти ставиш у сумнів мою власну волю, вважаєш, що я можу бути чиїмсь покірним знаряддям і наосліп іду туди, куди того хочуть інші... Гай, гай!.."
Вона раптом, немов прозрівши мої думки, зірвалася і схопила мене за плечі, аж струсуючи мною. Очі її знов як вранці палали.
"— Скажи мені правду, юначе, не пробуй відпекуватись відповіді: чи ти таки віриш, що я є тією, за кого себе подаю?"
Я промимрив, що так, але я не одволодав себе від непокою. Алі-Емет пильно вдивлялась в мене.
"— Ти знаєш, юначе, що я прийшла сюди із Великого Сходу, пізнавши Правду, якої ні ти, ні будь-хто інший серед вас, ніколи не доступить. Ця правда-фатум, якого ніхто не відверне. Це таїнна приреченість, бути мені тим, ким мені записано бути в мудрих книгах Буття і Всесвіту. Зрозумієш ти мене, чи назавжди залишишся недовірком?"
Так, може в тій хвилині я був близький до розгадання її. Принаймні, заворожений її з-чорна зеленкуватими очима, що мов зікри кобри, не відпускали мене від себе; я старався збагнути істоту тієї жінки.
"Як день зміняє ніч, — говорила графиня Піннеберг, — так я і моя справа змінимо цей гаснучий світ пересиченої Європи, зокрема Півночі. Не забудь, що Північ — це прірва безнадії, це завжди ярмо суворої, безжалісної природи, а Південь — це життя і снага вільних людей, дітей Сонця. До чого я веду? До того, що я є вістовець Правди Буття, повного і світлого. Тисячеліття в мені, я їх відчиню золотим ключем і йду крізь сторіччя, як крізь довгий коридор, я забираю все із собою, до джерела Вічного: це і мудрий Єгипет і величаві Вавилон, Еллада, і Рим, і Візантія. Ось чому моя справа полягає не в тому, щоб зігнати німецьку нікчему з престолу, а щоб оновити колиску Нашої Правди. Теплі моря Півдня кличуть нас! Там, навколо синього Понту моє володіння, Цариці Понтиди, чи ти збагнеш це юначе? Чи ти збагнеш велич відродження держави Володимира Святого і Ярослава Мудрого? Чи ти знаєш, що я пряма наслідниця великого Мітридата Євпатора, що його мрію про оновлення Сходу так нещадно знівечили римські легіони Помпея? Скажи, могла б я, бувши злиденною самозванкою, дійти до таких великих дум?..."
Вона замовкла і, аж тремтячи від схвилювання, яке її либонь палило ізсерединним вогнем, обтулилась у покривало. Вона чекала моєї відповіді. Мені стало моторошно і від її очей, що стали для мене зненацька чужі і далекі, і від того, що я тільки що почув від цієї гадано кволої жінки, а я ж бо володарством над нею тільки що пишався! Еврека, як каже Вольтер! Мені нічого було їй відказати, бо я збагнув, чому вона була загадковою для мене. Вона була у віках несмертельна і вічна, а я був тільки в сучасності, в її дешевих злиднях. Еврека! Ось чому, я не вагаючись вже пізнав би в ній кров Рюриковичів. Проз очі цієї жінки гляділи й княгиня Ольга і Анна, жона Володимира. Ці її очі були візантійські, очі, які дивились колись на мене у притворах собору київської Софії.