– І найгірше – іноді мені самому байдуже. Що коли й я, як інші, махну рукою на все? Що з нами буде?
Роха в глибокій тривозі скинув окуляри.
– Не знаю, Ральфе. Просто нам треба триматися, та й квит. Так би зробили дорослі.
Ральф, почавши свою сповідь, уже не міг заспокоїтися.
– Рохо, що сталося?
Роха подивився на нього вражено.
– Ти про що?
– Ні, ні, не це… я про інше… Чому в нас усе попсувалося?
Роха повільно протирав скельце й міркував. Він зрозумів, як щиро звіряється йому Ральф, і зашарівся з гордощів.
– Не знаю, Ральфе. Мабуть, усе через нього.
– Через Джека?
– Через Джека,
Навколо цього слова уже вироблялося табу.
Ральф поважно кивнув.
– Атож, – сказав він, – напевне, все через нього.
Раптом неподалік ліс здригнувся від реву. Звідти вискочили якісь пекельні прояви з червоно-біло-зеленими лицями. Вони так верещали, що малюки з лементом розбіглися навсебіч. Кутиком ока Ральф помітив, як тікає Роха. Двоє кинулося до вогню, і Ральф приготувався боронитися, та вони схопили палахкотючі головешки й дременули навтікача по пляжу. Решта троє спокійно стояли і дивилися на Ральфа; він помітив, що найвищий серед них, зовсім голий, тільки фарба та пояс – це Джек. Ральф затамував дух і спитав:
– Ну що?
Та Джек ніби й не чув. Він звів спис і прокричав:
– Слухайте ви всі. Я й мої мисливці живемо на березі коло пласкої скелі. Ми полюємо, і бенкетуємо, і живемо на свою вподобу. Хочете вступити до мого племені – приходьте. Може, я дозволю вам вступити. Може, й ні.
Він замовк, озирнувся. Під захистом маски він не знав сорому й сумління. По черзі зазирнув кожному в очі. Ральф стояв навколішки коло згарища, наче спринтер на старті, обличчя майже не видно з-під чуприни та сажі. Ерікісем виглядали з-за пальми край лісу. Якийсь малюк із червоним скривавленим лицем ревів коло ставка, а Роха сховався на плиті, притискаючи до себе білий ріг.
– Сьогодні в нас бенкет. Ми вбили свиню і маємо м'ясо. Хочете – приходьте, попоїсте з нами.
Нагорі в каньйонах хмар знову грякнуло. Джек з двома дикунами, яких було важко впізнати, здригнулися, підвели голови й заспокоїлись. Малюк коло ставка все репетував. Джек чекав. Потім щось нетерпляче прошепотів своїм дикунам:
– Ну, давайте, зараз!
Дикуни щось пробурмотіли. Джек різко наказав:
– Давайте!
Дикуни перезирнулися, підняли вгору списи і хором прокричали:
– З вами говорив Ватаг!
Тоді всі троє повернулись і побігли собі.
Ральф підвівся з землі і дивився в той бік, де зникли дикуни. Перемовляючись зляканим шепотом, надійшли Ерікісем.
– Я подумав, що це…
– А я так…
– …Налякався.
Роха стояв над ними на плиті, все обнімаючи ріг.
– Це були Джек, Моріс і Роберт, – сказав Ральф. – Ну й забави!
– Я думав, у мене зараз почнеться дихавиця.
– Начхати на твою дихавицю-здихавицю.
– Тільки-но я побачив Джека, так і вирішив, що він прийшов по ріг. Сам не знаю чому.
Хлопчики подивилися на білий ріг з повагою та ніжністю. Роха тицьнув його Ральфові в руки, і малюки, помітивши знайомий символ, почали сходитися назад.
– Ні, не тут.
Він повернувся до плити, відчуваючи потребу в ритуальності. Перший ішов Ральф, він пестив у руках білий ріг, тоді дуже похмурий Роха, далі близнюки, потім малюки й решта всі.
– Сідайте. Вони напали на вас, щоб узяти вогонь. Вони забавляються… Але…
Ральф із подивом відзначив у його мозку щось блимнуло, й запала темрява. Хотілося щось сказати, але темрява заслала розум.
– Але…
Вони слухали поважно, ще не заклопотані якимись сумнівами щодо його спроможності керувати. Ральф відгорнув з очей дурнувату гривку і поглянув на Роху.
– Але… а… вогонь! Так, так, вогонь!
Він засміявся, тоді замовк і знову заговорив плинно:
– Найголовніше – вогонь. Без вогню нас не врятують. Я б теж хотів розмалювати лице і вистрибувати, мов дикун. Але треба пильнувати вогню. Вогонь – найголовніше на цьому острові, бо… бо…
Він знову замовк, і тиша сповнилася сумнівів та подиву.
Роха настійливо прошепотів:
– Нас не врятують.
– А, так. Без вогню нас не врятують. Отже, ми маємо бути коло вогню і робити дим.
Коли він закінчив, усі мовчали. Після багатьох блискучих промов, виголошених тут, на цьому самому місці, Ральфові слова не переконали навіть малюків.
Нарешті Біл простяг руку по ріг.
– Тепер ми не зможемо палити вогонь нагорі… не зможемо палити, щоб його пильнувати, треба більше людей. Давайте підемо до них, на той їхній бенкет, і скажемо, що нам самим важко з вогнем. А потім – полювання і все таке, ну, наприклад, бавитися в дикунів, мабуть, страшенно весело.
Ріг узяли Ерікісем.
– Біл каже, мабуть, це весело… і він нас запросив…
– На бенкет…
– М'яса…
– Похрумати…
– Так і з'їв би шмат м'ясця…
Ральф підніс руку.
– А чому б нам не роздобути свого м'яса?
Близнюки перезирнулися. Відповів Біл:
– Не хочеться в джунґлі.
Ральф скривився.
– А він же пішов!
– Він – мисливець. Вони всі мисливці. Це зовсім інше.
Якийсь час усі мовчали, тоді Роха пробурмотів, встромивши очі в пісок:
– М'ясо…
Малюки сиділи, тужно думали про м'ясо й ковтали слину. Десь над головами знову бабахнуло, наче з гармати, і сухі пальмові крони залопотіли під поривом гарячого вітру.
– Маленький ти дурник, – озвався Володар Мух, – просто темний маленький дурник.
Саймон поворушив розпухлим язиком, але промовчав.
– Ти що, не згоден? – запитав Володар Мух. – Хіба неправда, що ти просто маленький дурненький хлопчик?
Саймон відповів йому так само безгучно.
– Ну, гаразд, – провадив Володар Мух, – краще біжи собі й бався зі своїми. Вони думають, ти схиблений. Ти ж не хочеш, аби Ральф вважав тебе за схибленого, правда? Ти ж дуже любиш Ральфа, правда? І Роху, і Джека?..
Саймонова голова трохи задерлася, очі не могли відірватися від Володаря Мух, який висів перед ним у просторі.
– Що тобі робити тут самому? Невже ти не боїшся мене?
Саймон затремтів.
– Ніхто тобі не допоможе. Тільки я. А я – Звір.
Губи Саймонові з зусиллям ворухнулися й вимовили ледь чутні слова:
– Свиняча голова на кілку.
– І ви уявили, ніби Звіра можна вистежити, вбити! – промовила голова. Якусь мить чи дві ліс і все навкруги, спотворене темрявою, двигтіло від гидкого сміху. – Але ж ти знав, правда? Що я частина тебе самого? Невіддільна частина! Що це через мене вам нічого не вдалося? І сталось те, що сталось?