Аж ось збудження від убивства вгамувалося. Хлопці відступили назад, Джек звівся й простяг руку.
– Подивіться!
Джек захихотів, замахав долонями, з яких Стікала кров, хлопці зареготали. Потім Джек схопив Моріса й розмазав кров тому по щоках. Роджер почав витягати свого списа, і тоді хлопці помітили, куди він поцілив. Роберт уклав усе в одну фразу, яку сприйняли вибухом сміху.
– Прямо в гузно!
– Ти чув?
– Ти чув, що він сказав?
– Прямо в гузно!
Цього разу головні ролі зіграли Роберт із Морісом; Морів так кумедно наслідував спроби свині ухилитися від нещадного списа, що хлопці плакали зо сміху.
Та набридло й це Джек витер об камінь скривавлені руки. Тоді взявся до свині, розпоров їй черево і почав виймати гарячі сувої кольорових кишок, скидаючи їх на купу. Інші дивились. Він працював і примовляв:
– М'ясо заберемо на берег. Я піду до плити і запрошу їх на бенкет. Щоб не гаяти часу.
Озвався Роджер:
– Ватажок…
– Га?
– Як ми розведемо вогонь?
Джек сів навпочіпки і похнюплено дивився на свиню.
– Наскочимо на них зненацька і захопимо вогонь. Зі мною підуть четверо: Генрі, ти, Біл та Моріс. Розмалюємо щоки, підкрадемося. Роджер нехай хапає головешку, поки я говоритиму. Решта хай несе оце туди, де ми зустрілися. Там і розкладемо вогонь. А потім…
Він замовк, устав і поглянув на тіні під деревами. Голос його був тихіший, коли він озвався знову:
– Але ми залишимо частину здобичі для…
Знов укляк і заходився орудувати ножем.
Хлопці юрмилися навколо. Через плече він кинув до Роджера:
– Загостри палицю з двох кінців.
Нарешті він підвівся, тримаючи в руках свинячу голову, з якої капотіла кров.
– Де палиця?
– Ось.
– Застроми її в землю. Ага тут камінь. Ну, застроми в щілину. Сюди.
Джек підняв свинячу голову, насадив її м'яким горлом на загострену палицю, що пробила горлянку й виткнулася з рила. Відступив на крок, а голова залишилася висіти, по палиці тонкою цівкою збігала кров.
Хлопці мимоволі відсахнулися, у лісі було дуже тихо. Вони дослухалися, але чулося тільки, як гули мухи навколо викинутих нутрощів.
Джек прошепотів:
– Беріть свиню.
Моріс та Роберт настромили тушу на рожен, підняли цю мертву ношу й приготувалися йти. Вони стояли в тиші над калюжею засохлої крові, несподівано їхній вигляд виказав переляк.
Джек сказав голосно:
– Голова – для звіра. Це – подарунок.
Тиша прийняла дарунок і вселила страх. Голова стирчала на палі й немов усміхалася каламутними очима, на зубах чорніла запечена кров. І враз щодуху всі помчали геть через ліс до відкритого берега.
Саймон залишався на місці – маленька брунатна постать, захована в листі. Навіть заплющивши очі, він бачив свинячу голову на палі. Її приплющені очі заволокло безмежним цинізмом дорослого життя. Ті очі переконували Саймона: все – погане.
– Я знаю.
Саймон зауважив, що сказав це вголос. Швидко розплющив очі. Голова вдоволено щирилася, облита химерним світлом, байдужа до мух, до випатраних нутрощів, навіть до тієї зневаги, з якою її наколото на палю.
Він відвів очі й облизав сухі губи.
Дарунок для звіра. А що як звір по нього прийде? Здається, голова з ним погодилась. "Біжи, – мовчки говорила голова, – вертайся до своїх. Ну певно ж, вони просто пожартували, навіщо перейматися? Просто тобі зле, та й годі. Ну, розболілася голова, може, з'їв що. Йди собі, дитино", – мовчки приказувала голова.
Саймон звів погляд на небо й відчув тягар свого мокрого чуба. Там, нагорі, вперше з'явилися хмари, величезні набряклі бані повиростали над островом, сірі, рожеві, мідяні. Хмари зависли над землею, тиснули на неї, ненастанно видушуючи тяжку, виснажливу задуху. Метелики й ті повтікали з галявини, де шкірилася й капала кров'ю відразлива почвара. Саймон опустив голову, намагаючись не розплющувати очей, потім прикрив їх долонею. Під деревами не було тіней, все завмерло, взялося перламутром, дійсне здавалося примарним та непевним. Купа нутрощів почорніла від мух, гудючих наче пилка. Ось мухи добралися й до Саймона. Пересичені, вони пообсідали струмки поту, що текли по його тілу, й пили. Вони лоскотали йому ніздрі й стрибали по ногах. Чорні, райдужно-зелені, незліченні; а перед Саймоном на палі стримів і шкірився Володар Мух. Нарешті Саймон здався і глипнув на нього; білі зуби, тьмяні очі, кров – одвічне, неминуче впізнавання прикувало його погляд. У правій скроні Саймонові, сягаючи мозку, закалатав живчик.
Ральф та Роха лежали на піску, дивилися у вогонь і ліниво шпурляли камінці в його бездимне серце.
– Та ломака вже згоріла.
– Де Ерікісем?
– Треба ще дров. Зелені гілки скінчилися.
Ральф зітхнув і підвівся. На плиті під пальмами тіней не було.. Тільки звідусіль лилося якесь химерне світло. Високо вгорі між набряклими хмарами, наче постріл, ударив грім.
– Зараз поллє як із відра.
– А що з вогнем?
Ральф побіг до лісу й повернувся з густою зеленою галузкою, звалив її у вогонь. Галузка тріснула, листя скрутилося, пішов жовтий дим.
Роха пальцями креслив на піску якісь візерунки.
– Лихо, що для вогню у нас замало люду. Можна вважати, що Ерікісем – одна зміна. Вони – одна зміна. Вони все роблять разом…
– Звичайно.
– Так це ж несправедливо. Хіба не ясно? Вони мають відпрацювати дві зміни.
Ральф не зразу второпав його слова. Він засмутився, що не вміє думати по-дорослому, і знову зітхнув. Цей острів подобався йому все менше й менше.
Роха скинув очима на вогонь.
– Незабаром доведеться підкинути ще одну зелену гілку.
Ральф перекотився на живіт.
– Рохо, що нам робити?
– Якось дамо собі раду без них.
– А вогонь?
Він похнюплено дивився на чорно-білу мішанину, де лежали недопалені гілки. Намагався відшукати точні слова.
– Я боюся.
Він побачив, що Роха підвів на нього погляд, і його понесло.
– Не звіра. Тобто і його також. Але ж ніхто не розуміє про вогонь. Якщо ти тонеш і тобі кидають линву… Якщо лікар каже; випий оце, а то ти помреш, – ти б випив, правда? Це ж так?
– Звісно.
– Невже вони не розуміють? Невже не ясно? Якщо не сиґналити димом, ми ж усі тут пропадемо. Поглянь!
Над жаринами тремтіла хвиля гарячого повітря, від диму не залишилося й сліду.
– Самі ми не зможемо підтримувати вогню. А їм байдуже. І найгірше… – Він пильно глянув у спітніле Рошине обличчя.